Голос в Андрiя тонкий, плаксивий. Наче милостинi просить з очей Хоми.

–  Бачите, Хомо, що з мене зробили.

Але Хоминi очi каламутнi, як вода з милом. Вперлись кудись в простори i тiльки зрiдка, як на милянiй баньцi, мигне в них зелено-червоний вогник.

–  Куди я тепер? До чого, як нема рук?

–  Х-ха!

–  Їм такi не потрiбнi. Мають здорових.

Хома мовчить.

–  Що ж менi - пропадати?

–  А пропадеш.

–  Де ж правда на свiтi?

–  Мовчи, Андрiю. Мовчи та гинь.

–  Живий не хоче гинуть.

–  Тепер вiн плаче, а перше радiв: гуральня! Диво яке!.. Щоб тому очi грали та танцювали зуби, хто її ставив.

Андрiй гасне вiдразу i вже бiльше до себе говорить:

–  З'їли мене, пане добродзею… Взяли та й з'їли…

–  А ти думав - вони пожалiють? Гляди сюди!

Хома торкає Андрiя в плече i повертає налiво.
– Бачиш отих, що там!
– Потому повертає його направо: - i тих, що там, багачiв, дукiв… Вони на людей капкани ставлять, як на вовка. Спiймавсь,здеруть iз тебе шкуру, оббiлують дочиста, а те, що їм непотрiбне, викинуть в гнiй.

–  Правду ви кажете, Хомо, ой, правду…

–  Ти собi думаєш - фабрику ставлять, фiльварок будують. А вони пута кують на людей, ставлять сiльце, щоб людську силу спiймати в нього, кров людську сточити, бодай вас сточило, як шашiль сволок…

Андрiєвi душно. Старi слова говорить Гудзь, а вони крають сьогоднi, як нагострений нiж, наче бiльма з очей стинають. На хвилину очi пробили мури гуральнi, стiни панського двору i дивляться вглиб, по-новому.

–  Запоганили землю, наче короста,чує Андрiй.Скiльки Їх - жмiнька. а гляди, як насiли землi на груди, як простягають далеко руки. Здушили села своїми ланами, наче зашморгом шию, загнали в шпарку - бач, он лежать села, як купи гною на панському полi, а над ними димлять сахарнi й гуральнi та людську силу переганяють на грошi…

Андрiєвi дивно, що вiн вперше сьогоднi побачив, якi справдi маленькi, загубленi села. Наче хто розтрусив по майданi трошки соломи з воза. I теж йому дивно, що панський пастух наче вирiс одразу отут перед ним. Сидить поплiч, наче дуб врiс у землю, а пiд ноги йому покiрно котять жовтi хвилi лани i навiть сонце в покорi стелеться долом.

Андрiй забув жалiтись. Вiн тiльки дивиться й слуха.

–  Поглянь на мене, а я на тебе. Ти менi сивий волос покажеш, своє калiцтво, а я тобi що? Може, душу свою, що закопав у гної, як глядiв панську худобу! Я там все закопав, чим горiла душа, а ти один з другим дививсь та мовчав, бодай ви понiмiли навiки всi догола, кроти слiпi…

Овва! А що змiг би Андрiй? Чим виннi люди?

Хома встромляє в Андрiєвi очi свої, каламутнi. Гострий колючий смiх креше з них iскри, а насподi сiрожовтої гущi почина вже кипiти.

Андрiй не може змигнути, йому моторошно. Хома мовчить, та Андрiй чує, що смiх клекоче в Хомi, мов вода в казанi.

Смiх вирвався врештi, i прижмурилось сонце.

I раптом велике, гаряче обличчя присунулось ближче, до самого вуха Андрiя, вiйнуло жаром. Слова полетiли так швидко, що вiн їх ледве ловив.

–  Не мiг? Нi, брешеш, мiг. Бачиш - лани… пшениця, як море… панське багатство… А ти узяв сiрник - один з коробки сiрник - i полетiли в небо дими, а на землi лишився сам попiлець… Бачиш - будинки, палаци, повно худоби, добра… а ти прийшов маленький, сiрий, як мишача тiнь, - i за тобою тiльки вугiлля…

Хома говорить все швидше i швидше, рве слово, свистить i клекоче.

–  Од пана до пана… з гуральнi в сахарню… з кубла в кубло. Скрiзь, де людська кривда гнiздо собi звила, аж поки не стане гола земля…

Андрiєвi очi лiзуть на лоб, а за плечима - мурахи.

–  Чуєш?
– свистить Хома, - тiльки гола земля та сонце.

Хома божевiльний… Що вiн говорить? Андрiєвi треба щось одповiсти, та язик, полохливий, як заєць, тiка кудись в горло.

Повернувся нарештi, але виходить зовсiм не те, що треба.

–  Бог з вами, Хомо. Хiба таке можна робити?

Хома дивиться мовчки, потому цiдить до нього згори вдолину, наче межи очi плює:

–  Хам ти… Червак… Гний, пропадай, щоб i слiд твiй загинув, так наче нiколи тебе не було…

–  Овва! Якi ж бо ви, Хомо…

Але Хома не слуха. Встає високий, лютий i йде в пшеницю, як в воду, а Андрiй прилип до землi, неначе торiшнiй зогнилий листок.

Економ свiтить до пана чолом, а на бронзовiм обличчi, де завжди блукало сонце, пан бачить якийсь неспокiй.

–  А що там, Янє?

–  Прошу пана, сьогоднi не можна почати жнива.

–  А то чому? Хiба Ян не загадував вчора?

–  Цiле село оббiгав, прошу ласкавого пана, та нiхто на роботу не вийшов. Не хочуть жати по нашiй цiнi.