Шрифт:
Хе, от вже й втомився. Геть чисто захляв на зиму, захарчувався. Ще лiтом нiчого: бурячок там, цибулька, рибки наловиш…
Ну, Прокiп не мав чого ждати. Iншу засватав..Аякже… Маланка аж плакала з злос…
– Га! Фабрикант! Бач, як старається, щоб жiнка нiжок не замочила, болячка б… Здоров!
– Ху!.. Бодай вас, Хомо, як налякали… Дай, боже… взнаєте, тепер такий полохливий, що й тiнi своєї боюся.
– Хiба в тебе душа? От заячий дух…
Хома видимо глузує. В зморшках старого безвусого-виду глибоко залягла злiсть.
Андрiй звик вже до того. Вiн знає, що вiдколи пан прогнав Гудзя, злиднi ще гiрше його обсiли, а проте каже:
– Добре вам, Хомо, що ви самi, а у мене три пельки в хатi.
– Ха-ха… Менi? А, добре, бодай йому так легко здихати, як менi жити…Став пиво, скажу новину.
– Де-де? Я вже забув, яке воно на смак… Про фабрику? Ет, багато вже говорили…
– Не вiриш? Панич Льольо ставить гуральню.
– Та ну?
– Не ну, а справдi. З старої сахаркi зроблять гуральню, ще й дiм для себе збудує Льольо, щоб вiн тобi луснув на радiсть.
– Та що ви кажете? Звiдки?
– Не вiрить, чортове зiлля…Кидай лопату, ходiм.
– Куди?
– Не питай, а ходiм.
Андрiй крутив лопату в руках i неймовiрно дивився да Гудзя. Врештi встромив лопату в снiг i опинивсь за ворiтьми.
– Нащо лопату покинув, ще хтось потягне, ти!
– почув вiн голос Маланчин, але навiть не озирнувся.
Брiв у снiг, поспiшав за Хомою. Хома ставив ноги рiшуче, злiсно, як говорив, а снiг розкидав, наче коняка. Андрiй голосно сапав, його очi бiгли кудись наперед, назустрiч мурованим стiнам, що, здавалось, уже тремтiли вiд живого робочого руху, уже бухали з коминiв димом.
"На сей раз Хома не дурить", калатало серце в Андрiя.
Iшли безлюдним селом, засипаним снiгом, мов глухим лiсом, який швидше хотiлось минути, щоб побачить простори.
Коли ж нарештi ка горбку перед ними зачорнiли руїни сахарнi, Андрiй виразно на мить побачив дими, почув знайомий гомiн. Правда, дими враз щезли, зате бiля сахарнi роїлась купа людей i чорнiли пiдводи.
– Куди бiжиш? Постигнеш…
Андрiй одмахнувся рукою. Ет, що там тепер Хома… Вiн бачив уже валку саней з колодами, брусами, повнi лубки червоної цегли, немов миски ягiд, волохатих коней, закутаних у власну пару, зiгнутi спини, пiднятi пуги… Ньо… Вйо! Соб-соб!..
На подвiр'ї стояв прикажчик i серед крикiв та зойку приймав матерiал.
Андрiй бiгав од саней до саней, обмацував дерево, стукав по цеглi, заглядав кожному в очi, немов питався, чи правда? Перед прикажчиком зняв шапку i довго мовчки стояв.
Пiдiйшов до Хоми i осмiхнувся.
– Буде?
– А буде…
– Гуральня?
– Таже казав.
Споловiлi, зеленкуватi очi Андрiя блищали, як лiд, що тане на сонцi. Вони пестили чорнi, задимленi стiнi сахарнi, круглi жовтi колоди на бiлiм снiгу, смiялись до стосiв цегли, до прикажчикової бороди, сивої од морозу. Тепер, пане добродзею, вже пустять пару… Не буде чоловiк з голоду гинуть, аякже… - прийде термiн - бери готовi грошi. Так, так, Маласю, от тобi й "фабрикант"…
– Що, Хомо, буде? А бач, а бач…
Але на Андрiя шипiли з Хоминих очей зеленi гадючки.
– Чого радiєш? Гадаєш, вони горiлку гнать будуть? Кров з тебе гнатимуть, а не горiлку. Хлiба схотiв? А горба не заробиш? Гляди! Кому черево наростi аж вище носа, а тобi жили тягтиме, пропади воно прахом…
– Чекайте, Хомо…
– …бодай би взялось вогнем та розвiялось попелом разом з людською кривдою…
– Чекайте ж бо, Хомо…
– Чого чекати? Вiн дума - гуральня. Домовинi тобi готують - чотири дошки та яму. Та й вже.
– А, якi ж бо ви, Хомо…
Але Гудзя годi було спинити. Вiн гнав, наче з горба
– От взяв би - р-раз, р-раз, розвалив би к бIсовiй мамi, зрiвняв би з землею, щоб i пам'ять пропала на вiки вiшнi…
Хома махав руками i тупав ногою. Кожна зморшка на безвусому видi скакала у нього, i видко було, як пiд старою свиткою корчилось тiло, наче пружина.
Андрiй з ляком дивився на Гудзя. Вiн навiть язикI забув у ротi.
Що се з Хомою? I що вiн каже? Треба ж iз чогось жити… Хiба краще отим, що крутяться на латочцi поля i не зберуть, буває, навiть насiння? Або тому, що закопає силу у панськi лани, а прийде слабiсть, калiцтво чи старiсть, то здохне, як пес пiд плотом? I що-бо вiн каже, господи боже!
Але Хома помалу одходив. Злiсть i прокльони розсипались раптом в хриплий, застуджений смiх…
– Ха-ха! Ну, ставиш пиво? Твiй могорич. Гайда до Менделя.
Андрiй осмiхнувсь винувато. Чому б не поставить? Ой як би охоче вiн сам напився на радощах пива, та…
– Вiрите, Хомо…
– Ну, ну… не маєш? Чорт iз тобою… теж "фабрикант"! Я йду…
Андрiй дивився у спину Хомi, але перше, нiж зникла похила фiгура, затихло шипiння зелених гадючок, погасли пекучi слова i одно тiльки дзвенiло в Андрiєвих грудях - гуральня!