– Ось, мої пані, які в нас гвоздики, – почав я і поставив перед дівчатами на стіл білі, як сніг, цвіти.

Старша сестра почала любуватися ними, подивляти їх, між тим коли Маня, поглянувши на них півпоглядом, сказала:

– Справді, чудові. Білі, – і вмовкла. Старша, себто Оксана, заговорила дальше про цвіти, одначе розмова чомусь не клеїлась. Маня мовчала. Молодий Обринський піднявсь з помосту й подав папіроси, між тим коли мною заволоділо несказанно прикре почуття. Я мав тут бути чимось винен, мав чогось каятися, а тимчасом так само терпів, як може і хтось з присутніх.

Нараз ситуація змінилася.

В кімнату вбіг Василько, живий і жвавий, як завше, і кликнув:

– Оксано! – звернувся до старшої сестри. – Мама кличе. Приїхав пан С. (себто наречений дівчини). Ходи зараз! Зрештою, мама казала, всі нехай прийдуть! – І сказавши це, вибіг, зник з очей.

Я піднявсь, щоб попрощатися, бо відчув, що слово «всі» не відносилося в цій хвилі до моєї особи. Одначе Обринський (Роман було йому на ім'я) обізвався:

Конец ознакомительного фрагмента.