– Мамо, ані слова більше!.. Вона розсміялася.

– Ти вже тепер так говориш, сину, хоч її ще не маєш?

– О, мамо, ви страшні!

– Я те бачила. На свої очі бачила, Богдане. Припадком з нашого поду, куди все ранком лізу, щоб звідти надзирати за пастухом, чи він, ведучи худобу на пашу, поїть її при ріці. Отже, те, що бачила своїми очима, тебе й її, не зміню. А тепер іди й стережись, бо, як бачиш, у мене очі одверті…

І справді я пішов. Пішов на те, щоб кілька хвиль пізніше зробити так, як вона, закрити обличчя руками й усміхнутися гірко.

О, матері! Яка жорстока, самолюбна та ваша доброта, яка вбиваюча, яка брутальна…

Що вона подумала?

Вона з своєю чистою непорочною душею, що була так далеко від того – «ловити» мужчин.

«Мужчин, – заговорило щось голосно в моїх грудях, і нараз я підняв голову. – Чи справді мав я право обурюватись на свою матір? Чи не залежало їй на їх ласці? – спитав я себе. – А лист до старого вченого?» І я відчув у тій хвилі… (о, нічого іншого в тій хвилі, читачу) як… зависть… Погану, грубу зависть.

Ані не бачила вона його, ані не знав він її, а вона, молода, напівдитина ще, освідчалась йому! Наколи б моя мати це знала, наколи б це знала… І майже не тямлячись, я розреготався, а далі станув і рішився. Тепер піду до неї. Зараз. Зараз, щоб поглянути в ті очі, що з виразу молоді, дитинні, уміють так добре ховати за собою тайни. Піду. Мушу бачити, як виглядає вона, відколи почула від моєї матері, щоб не роїла собі на мене «надії».

І забравши свої цвіти, я пішов до них.

Пішов просто в сад.

У них у саду гарно й тихо.

Я пішов алеєю, що вела до павільйону.

Був переконаний, що вона там була. Там любила вона найрадше пересиджувати.

Дійшовши до половини стежки, я почув нараз над собою десь звисока голос:

– Па-не Олесь!

Зчудовано підняв я голову й побачив на одній високій груші старшого трохи від Нестора його брата Василька, котрий, засівши на одній галузі без сурдутини й босоногий, заїдав грушки й оглядав цілий город.

– Ти що там, хлопче? – спитав я, усміхаючись, і доторкнувся капелюха.

– Я дивлюсь на світ і їм груші! – відкликнув дзвінко-весело.

– Їж здоров, – відказав я. – Але скажи, будь ласка, твої сестри й браття вдома?

– Є… всі, здається; он там, у павільйоні. І кожне уткнуло ніс у книжку й читає. Лиш Маня, здається, шиє. Зрештою, тепер уже не знаю. І мене хотіли запрягти до чогось там; але я втік і сховавсь аж тут. Нате й вам одну грушку, пане Олесь! – І сказавши це, хлопчина кинув мені під ноги, замість одної, кілька пишних грушок, котрі вибрав з своїх малих кишенят. Відтак обернувши голову до павільйону, кликнув зі всеї сили: – Маню… пан Олесь іде!

На його голос, що мов дзвінок пронісся по саду, мені вдарило гаряче полум'я до лиця. Чому кликнув хлопчина якраз про мене до Мані?

Але… сталось уже.

Я пішов далі й був уже недалеко павільйону, коли оце вийшов малий Нестор з павільйону і, не зважаючи цілком на мене, а звертаючись лицем виключно до брата на груші, кликнув спокійно, мов дорослий:

– Василько, не кричи!

Відтак, ніби сповнивши якийсь обов'язок і мов побачивши мене доперва тепер, підійшов до мене, глянув поважно в очі, а сам побіг по-дитячому, – здається, сповістити мій прихід.

Я увійшов у павільйон. Тут сиділи лиш обі сестри й Нестор. «Павільйон» – це була лиш одна обширна кімната з трьома вікнами, котрі виходили всі на гарний сад. Найстарший Обринський, товариш мій, лежав на долівці на килимі й читав. Молодший сидів на кріслі перед вікном і висадив (на англійський лад) ноги аж через низьке вікно. Обі ж сестри сиділи на софі й шили, кожна для себе окремо. З усіх них був, здається, малий Нестор чи не найповажніше перейнятий своєю працею. А був він зайнятий розгляданням кількох звичайних метеликів, що їх мав переколених на шпильках у пуделочку на корочках власної фабрикації. Коли я увійшов, він, як недавно на дворі, не звертав на мене уваги. Лиш пізніше, коли я приступив нарочно до нього, щоб ще раз поглянути, чим займається, він обернув свою голову й поглянув на мене!

Які очі! Дивний, прекрасний хлопчина! Не, як би хто думав, самими рисами лиця, що були в нього ніжні і як на дитину поважні, а своїми темними ангельсько-спокійними, милими очима впадав і захопляв він, малий, мене все однаково. Привітавшися, ми обмінялись кількома словами з братами, котрим був я, як здавалось мені, в тій хвилі не конче пожаданий гість; особливо молодшому з англійською позицією коло вікна. Він лиш неохоче змінив свою позу, сягнув по якусь книжку, що лежала недалеко нього, і, подавши мені мовчки руїку на привітання, поглянувши на Маню, вийшов. Старший попросив, чи не враз з дівчатами, сідати, – і з словами: «Я зараз скінчу», затопився наново найспокійніше в книжку. Я, не надумуючися, взяв крісло й сів коло Мані. Вона змінила незамітно барву і, спустивши над шитвом очі, зморщила злегка чоло.