— Саллі, поглянь, — сказав Павлиш.

— Що це?

— Здається, повітряна куля.

— Схоже, — сказала Саллі байдуже. Вона весь час думала про Клавдію, хвилювалася за неї.

“Що ще? — продовжував роздумувати Павлиш, не вимикаючи зображення кулі. — А це що? Ага, пограбований склад на кораблі... Потрібно знайти і цю плівку... На підлозі розкидані відкриті банки і коробки. Розірваний пакет, зім’ята фольга... Вона не просто зім’ята. На ній відбитки пальців, усіх п’ятьох пальців”.

— Саллі!

— Тихіше. Ти мене налякав. Що це?

— Невже ти не бачиш?

— Рука. Звідки?

— Вони були на складі. Пам’ятаєш?

— Мені здається, що це рука мавпи.

— Повір вже мені, — твердо сказав Славко. — Ось слід великого пальця. Бачиш, він трохи збоку. У жодної мавпи немає такого — тільки у людини.

— Тоді все зрозуміло, — здогадалася Саллі. — Вони повмирали на кораблі, але рятували дітей. Дорослих вже не залишилося, тільки діти. Тому й розгром на складі.

— А повітряна куля?

— Повітряна куля — це досить довільне припущення.

Дік нічого не сказав Мар’яні. Він знайшов її в лісі і поволік на ковдрі з плівки до станції, до Казика. Жодних сил не залишилося, але це необхідно було зробити. Він не міг залишити Казика, не міг залишити Мар’яну, він був найстарший, найсильніший серед них, і тому він мусив терпіти.

Мар’яна була тяжка, її лихоманило.

Дік приволік Мар’яну до станції і заніс усередину.

Казик теж лежав на дивані.

Тільки світло у куполі стало тьмянішим, немов догорала свічка. І що дивно — кудись зникли, склалися, згорнулися у рулони два маленькі куполи, а речей під найбільшим поменшало.

Дік поклав Мар’яну на постіль, яку знайшов за перегородкою.

Постіль була вкрита дуже білими простирадлами, але Дікові не було їх шкода.

Він присів на диван біля ніг Казика.

Він сидів так хвилин зо п’ять і нічого не робив, бо зовсім обезсилів та й не знав, що робити.

Ще одна залізна потвора в’їхала в кімнату і почала згортати килим.

Дік, не підводячись, дістав бластер і влупив заряд у потвору.

Та обвуглилася і завмерла.

— Якщо хто-небудь зайде... — сказав Дік. — Тільки суньтеся!

Він сидів на дивані, поруч з мертвим Казиком і помираючою

Мар’яною, і нічого не міг зробити, і тільки клявся собі, що присвятить все своє життя, скільки б його не залишилося, щоб відомстити цим землянам, які вбили Казика і втекли, щоби померла і Мар’яна.

Він знайде їх, він знайде їх, куди б вони не заховалися, щоби вбити, як смердючих шакалів.

***

— Славку, — сказала Саллі, — дивися.

Вона схилилася над Клавдією. Клавдія глибоко зітхнула. Прилади на медичному пульті показували, що пульс трохи пришвидшився, дихання стало глибшим. Вона приходила до тями.

Йшла друга година польоту.

Павлиш увів стимулятор серцевої діяльності. Судячи з показів приладів, стан Клавдії був майже нормальний. Павлиш ще раз переглянув аналіз крові. Там були сліди токсичного впливу. Які — важко визначити у польових умовах. Потрібна справжня лабораторія.

Клавдія розплющила очі.

— Саллі, — запитала вона. — Чому ми тут?

Вона відразу зрозуміла, що вони в катері.

— Не ворушись, тобі шкідливо, — відповіла Саллі. — Все буде добре.

— Але що було? — Клавдія нахмурилася, намагаючись згадати. — Був ліс, так? Кульбабки. Дуже гарні кульбабки. І ця мавпа. Я її відігнала — всі ті жахливі тварюки так і лізли у вікна... А що потім?

— Ми не знаємо, — сказав Павлиш. — Ми думали, що ти згадаєш.

— Я не пам’ятаю. Я пам’ятаю, як страшні тварюки лізли у вікна. А потім були жахи...

— Скажи, які тварюки? Вони тебе налякали? — запитав Павлиш.

— Ні, просто бридко. Все так бридко. Страшний світ. Вони завжди жеруться у лісі, всі жеруться... Ні, я їх не боялася. А потім не пам’ятаю.

— Спробуй згадати усе по порядку. Що сталося?

— Я була в лісі.

— Ти вийшла в ліс?

— Я вийшла в ліс. Трохи прогулялася. Там були кульбабки... Напевно, я відкрила шолом, мені захотілося на них дмухнути.

— Ти зняла шолом?

— Не пам’ятаю. Здається, я припідняла забрало.