– Та доводилось кўлька разўв, не дуже приемна штука.

– Голова не болўла?
– Хелл аж занепокоўвся пўд уважним поглядом психолога.

"Оце тобў й дўдок! Здаеться, гўпноз пробуе. Але дзуськи!"

– Болўла трохи.

"Вўдповўдай спокўйно. Хе-хе, хлопцў, не на того напали!"

– Ну ладно, давай-но ще тести покрутимо, - психолог кивнув в бўк крўсла з великим шоломом на спинцў.
– Здаеться, все в тебе нормально.

Так воно й виявилось. Вже пўсля виконання всўх формальностей Юрўй зайшов до начальника вўддўлу реабўлўтацўў. Той сидўв у глибокому крўслў перед комп'ютером й щось уважно читав на дисплеў. З того, як поспўшно вўн вимкнув дисплей, Хелл зрозумўв, що то була його особиста справа.

– Ти не хочеш залишитись?
– зненацька, без пўдготовки запитав начальник.

– Анўтрохи!
– засмўвяс Хелл.
– Досить. Я свое вўдвоював.

– Хўба це вўйна!..
– зўтхнув начальник.
– Це так, прогулянка...

Хелл скривився, але змовчав.

– ...але менў здаеться, що ти повернешся.

– Це ж чому?

– Бачиш... Ти згадай, що сказав психолог - "кожен десантник"...

– Я не десантник!

– Майже десантник. Зв'язкўвцў, мўж ўншим мають трупўв бўльше, нўж десантники. Так от, цитую далў. Десантник - це могутне тўло, чудова реакцўя, постўна готовнўсть до бўйки, до доротьби - все одно з чим чи з ким, - здатнўсть стрўляти з всього, що хоч вўддаленно нагадуе зброю й вбиватьи всим, що може вбивати, включаючи власнў руки. Десантник - це зразок ўстоти, максимально пристосованоў для боротьби за виживання. Десантник звик до неў, вўн просто не уявляе, що можна жити без постўного усвўдомлення небезпеки.

Але це добре, це просто-таки чудово на неосвоенўй планетў, а не дома.

А на Землў багато людей уявлення не мають нў про яку небезпеку, не вўдчувають погляду на потилицў, спокўйно заходять в лўс чи в воду, всього-навсього перевўривши ўў на радўоактивнўсть. Ў не тримають автомат напоготовў. Й ножа не носять за халявою...

Хелл почеровонўв.

– Ти ж знаеш, мабуть, що було кўлька випадкўв, що десантники... ну, як би це сказати...

– Знаю. Але ж я пройшорв тести!

– Що тести... Ось, дивись!
– вўн натис якусь кнопку.

Щось чорне й волохате безгучно впало на стўл поруч з Юрўем. Той зреагував миттю - злетўв у повўтря, крутнувся й вдарив незнайому ўстоту черевиком. Нога прорўзала повўтря. Наступний удар знўс би голову начальнику, але захисне поле м'яко вўдштовхнуло Хелла.

– Заспокўйся!
– начальник вимкнув поле, ўстота зникла.
– Бачиш? Ось тобў й тести.

– Що це?
– цўлком спокўйно запитав Юрўй.

– Ще один тест. Оцей волохатик - всього лишень голограмма. Нормальна людина вўдсахнулась би, придивилась, абощо. А в тебе типова реакцўя десантника - спочатку знищити невўдоме, а вже потўм розбиратись. "Волохатика" ти вдарив ранўше, нўж вўн до кўнгця спроектувався, а оскўльки з цього нўчого не вийшло - ти цўлком ўнстинктивно спробував знищити причиину появи небезпеки - тобто мене. Добре, що не вдався до пўрокўнезу.

– А якби вдався?

– Тебе звўдси не випустили.

– Он як!

– Саме так!
– в голосў начальника забринўв метал.
– Сам колись через це пройшов. Ти розумўеш, що буде на Землў, якщо такў-от ходячў вогнемети будуть плюватись полум'ям з кожного приводу! Там ў так неспокўйно.

– Звичайно, звичайно. Але ж я пройшов тести.

Начальник зўтхнув.

– А, по-моему, ти повернешся. Я сам колись не вўрив. Потўм все-таки повернувся, потрапив на Весту...

– Куди?!

– На Весту. Чув про таку планетку?

Хелл трохи розгублено кивнув.

– То, пробачте, це... це у вас звўдти?
– вўн кивнув на обрубки нўг, що ховалися у гнўздах великого крўсла начальника.

– Звўдти...
– неохоче пробурчав той.
– Ну, добре, досить про це. Щасти тобў!

Хелл машинально попрощався й, хоча все йшло нормально, до самого приземлення перебував пўд враженням тўеў розмови. Ў навўть вражаюча картина вўдокремлення човника вўд орбўтального комплексу та проходу атмосфери не змогли його розвўяти.

З похмурим виглядом вийшов вўн з ангару космопорту й лише помўтивши захопленў погляди кўлькох пўдлўткўв, трохи посмўхнувся - все-таки, що не кажи, а десантник ї десантник. Хоч ў зв'язкўвець.

Але вўдчуття було трохи дивним. Три роки, мало не з самого початку контракту, Юрўй мрўяв про перший свўй крок пўсля повернення на рўдну планету. Ця мить снилася йому безлўч разўв, ввижалася в маревў отруйних випарўв чужих болўт та смертоносних хащ. А тепер...

– Таке враження, наче лўтав кудись на екскурсўю!
– пробурчав вўн сам до себе. Й плюнув.

Його не зустрўчали. Родиннў зв'язки значно ослабли в наскрўзь технократизованому суспўльствў, й рўдких вўдеосеансўв було цўлком досить для пўдтримання теплих стосункўв. Друзў - хто за минулў роки розлетўлись по всўй планетў, а дехто й далў, хто був весь час зайнятий, та й, чесно кажучи, менш за все Хелл хотўв зўткнутися зараз з постарўлим знайомим. Перехожў теж майже не звертали уваги на десантника в параднўй формў, що трохи розгублено зупинився на перехрестў.

Невисокў, однакового розмўру й форми кущўтяглися вздовж пластикового тротуару. Машинально Хелл тримався подалў вўд них.