Скривджених ти захисник,

Вибавитель від мук злих,

Од неправих рятівник,

Назар-Сміливий: сила й міць!

Раз лупонеш – юрма з копиць.

Прапор твій нас надихає,

Шабля пломениста сяє,

Кінь, мов блискавка, гасає,

Назар-Сміливий: сила й міць!

Раз лупонеш – юрма з копиць.

І хмельні весільчани, як порозходились, то рознесли по всіх-усюдах, що їде Назар-Сміливий: сила й міць! Раз лупоне – юрма з копиць.

У всіх тількі й розмов, що про геройства його дивовижні, грізний вигляд його розписують й усім новонародженим ім'я дають – Назар.

* * *

Із весілля подавсь Назар далі, їхав-їхав, тай заїхав на поле зелене.

На зеленім на цім полі коня пастися пускає, прапорця втикає, у його затінку спати лягає.

А там, бач, жили сім братів-великанів—сім розбійників— у замку на горі , що поруч височіла, і скільки довкіл око сягає вони своїм вважали.

Великани тай помітили, що хтось там на поле їх припхався, з коня зліз. Дивом вони здивувалися: то ж яке серце й скільки життів мусить буть в того зухвальця: мало – на поле їх заїхав, так ще й коня пускає!

А в кожного з тих великанів палиця була о двадцять п'ять пудів. Тож вони оті свої двадцятип'ятипудові палицї беруть, йдуть.

Дісталися, і що ж бачать? Кінь траву собі хрумкає, чоловік якийсь розлігся-спить, у головах прапорець стирчить, писане на прапорці вістить:

Назар-Сміливий: сила й міць!

Раз лупоне – юрма з копиць!

Вай, то це ж Назар-Сміливий!.. Лобуряки й пальці собі поприкусували, де стояли – прикіпили.

Адже звістка, рознесена хмільними весільчанами, й до цих місць сягнула. Тож в неборак ажно й слина посохла, завмерли – ждуть, поки Назар висипається, прокидається.

А той як прокинувсь та продер очі—ой, леле!—сім страхолюдних великанів стовбичать зусібіч, вже й здоровезні палиці на плечі повскидали: серце в бідолаги обірвалось й гулькнуло хтозна куди.

Схопивсь на рівні, під прапорець свій тулиться і – ну! – тремтіти, як лиш листочек восени тріпоче.

Конец ознакомительного фрагмента.