Купхейп знову широким жестом обвів краєвид і з такою ж пихатістю проголосив:

— Щактиф! Щактиф ехип!

Корабель ішов на посадку.

Чарівний екран. Сонце стоїть у зеніті. Урок під чорним рефлектором.

Корабель ішов на посадку. Зробивши коло над передмістями, він став різко знижуватись. І тут тільки побачив Бідило досить велике озеро, щільно оточене жовтими кубічними хмарочосами. Посеред озера — чималий острів, забудований до самої води. Острів являв собою місто в мініатюрі: ті ж концентричні кола вулиць, такий же круглий палац, але вже незрівнянно менший, без купола, в центрі плоского даху — висока вежа.

Над палацом і повис повітряний корабель. За кілька хвилин Іван разом з горбанем і Чактом стояв уже на вологих плитах даху, точнісінько таких, як там, біля моря. Всі разом підійшли до жовтої вугластої вежі, сіли в ліфт.

Коридори, коридори, кімнати без вікон і знов коридори в жовто-зеленому тумані. Дзвін монотонний, набридливий, Івана вже аж нудить від нього. І от вони в затишному білому Залі. Зручні глибокі крісла, якісь прилади на столах, на стіні величезний жовтий екран.

Купхейп і Чакт сідають, Іванові теж показують на крісло. Купхейп надіває блискучий білий шолом, від шолома до приладів тягнуться цілі пасма зелених, жовтих і чорних дротинок.

Чакт, торкнувши Івана за плече, показує на екран: дивись, мовляв.

Загуло, заскрекотало в зелених шафах, що від стелі до підлоги займали всю бічну стіну. Екран ожив. Спочатку на жовтому світляному тлі застрибали якісь рисочки, плями, а потім на весь екран вималювалася величезна постать людини.

Так, це була саме людина, і дуже знайома Іванові. Десь він бачив її, і навіть часто… Щось рідне і водночас чуже світилося в її погляді, відчувалося в різких, до карикатурності Загострених рисах вилицюватого обличчя.

Постать здригнулася, стала напливати, збільшуватись, і от уже на весь екран — величезне обличчя.

Хто ж це такий? Іван од напруження аж шию витягнув і раптом все зрозумів: то був він сам, Іван Бідило!

Оце так так!

Яким же злим, хижим, майже не схожим на себе показаний він на цьому жовтому екрані! Ні, це був не портрет, а несправедлива зла карикатура, викривлений, спотворений образ, чиєсь хворобливе уявлення. Так, саме таким могла уявити Івана обмежена недоброзичлива людина.

Віддалік у м’якому глибокому кріслі напівлежав Купхейп. Він не спав, хоч очі його, були заплющені, — щось бурмотав, розводив руками, хмурився, і в такт його гримасам та рухам змінювалося зображення на екрані. Бідилові стало ясно: все, що відбувається на екрані, — уявлення Купхейпа.

Ні, не можна позаздрити тій, не в міру допитливій людині, котра хоч на мить змогла побачити себе очима деяких домисливих знайомих своїх! А Купхейп для Івана навіть і знайомим не був.

Дивні дива уявлялися цьому присадкуватому горбаневі…

Ось він, екранний Іван, незграбний, з хтивими злими очицями, справжнє втілення тупої, тваринної сили, озирається, наче виглядає когось. Саме таким уявляли колись мужика-слов’янина деякі західноєвропейські крамарі-інтелектуали.

Хижо примружившись, екранний Іван клацнув зубами і раптом стрибнув, накрив когось полами свого білого халата.

Кого ж це він так?

Ого! Якогось чорно-зеленого…

Дива!.. Видобувши блискучі інструменти, космічна потвора почала анатомувати свою жертву. Весь обмазаний густою зеленою кров’ю, екранний Бідило вириває із нутрощів убитого один по одному всі органи, складає їх у прозорі склянки, заливає рідиною.

Вчений-убивця! Містично-загадкова єдність первісної тваринності і незрозумілого інтелекту!

Карикатурний Бідило обміряв труп, вхопив свої препарати і, злодійкувато оглядаючись, подався до космічного корабля. Біг він, перестрибуючи через труби, люки і навіть через самовідданих і благородних чорно-зелених, які, однак, при наближенні Івана ставали чомусь маленькі, мов ліліпути.

І тут настав час довести, що справедливість є справедливість і злочин має бути покараним.

Грізні сили згуртовуються супроти злої потвори. В широкому полі оточують Івана незламні шеренги чорно-зелених. Лунає команда, і з рефлекторів скриньок б’ють сліпучі промені. Б’ють просто в потворне обличчя. Злочинець падає. А дивні промені, немов вогненні бичі, шматують величезне тіло.

Екран гасне. Купхейп стомлено підводиться, знімає шолом і, підійшовши до Івана, уважно, як піддослідну істоту, розглядає його.

І сміх і горе, і все ж таки Бідило щиро вдячний Купхейпові: горбань, очевидно, аж ніяк не був прихильником обміну вражень по принципу «не називаючи прізвищ».

Але трохи згодом, дивлячись уже другий «фільм», — Купхейп знову надів шолом, сів у крісло, — Іван зрозумів, що всі оці марення горбаня ніякого відношення не мали до обміну вражень.

…Потворний Іван па жовтому екрані чинив зовсім уже безглузді злочини. Ось він, голий і волохатий, вбігає у величезну лабораторію, хапає жужмом якісь прилади, шланги, дротини і біжить що є духу прямо до своєї ракети. Ревуть двигуни. З дюз «В-18» вириваються стовпи білого полум’я. Утік! Утік-таки! Повіз на свою дикунську планету здобутки чужого, витонченого інтелекту!