– А що, панове дяки, і ви, старі люди! вам і не присниться там бути, де я побував; ніколи і на думку вам не спаде, що я видав. Набрався-таки розуму; буде з мене. Що і скажу вам, так ви не второпаєте. Одначе спитаю у вас чогось, а ви, коли достане у вас розуму, скажіть, що і як бути. Та навряд скажете: ви дальше світу не бачили, як у своєму селі, не так, як я. А скажіть мені: як згорить батькова хата, де будуть тогді горобці водитися? Га? а скажіть, хто зна?

Дяки і усі люди, що слухали, аж почервоніли від сорому за таку нісенітницю і ще нижче голови понурили; а старий Демко як сплесне руками, як схватить себе за волосся, як крикне:

– Пропали свічки!., пропали й гроші за свічки!., пропали гроші за науку!., лучче б ти, сякий-такий сину, дурнем ріс би дома, ніхто б і не знав, що ти єси дурень; а тепер усяк бачить, що ти вернувся більшим дурнем, чим був…

Гм! Надогад. Себто проти… та ви і самі, здорові були, знаєте. Ось і наш Харко їздив далеко ума-розуму куповать.