Перу современного английского писателя Колина Вилсона принадлежат романы, пьесы, философские трактаты. "Паразиты сознания" — остросюжетный роман с элементами фантастики, пронизан идеей утверждения неограниченных возможностей человека, убеждением в громадном потенциале человеческой воли и интеллекта.
Роман
Перш ніж померти, я мушу знайти спосіб сказати про те важливе, що є в мені і про що я досі не говорив — це не любов і не ненависть, не жаль і не презирство, це сам шалений подих життя, що лине з далеких просторів і вносить у людське буття широчінь і могутню байдужу силу нелюдських істот…
ПОПЕРЕДНІ УВАГИ
"Паразити свідомості" — це, ясна річ, неоднорідний документ, складений із наукових праць, магнітофонних записів і повідомлень про розмови з професором Остіном. Перше видання, обсягом удвічі менше від теперішнього, було опубліковане невдовзі після зникнення професора Остіна 2007 року ще перед тим, як експедиція капітана Рамзея знайшла космічний корабель "Палада". В основному воно складалося з нотаток, зроблених на прохання полковника Спенсера, і магнітофонного запису, який зберігається в бібліотеці Лондонського університету під No 12-xm. До другого видання, яке з'явилося 2012 року, було включено стенограму розмови, що її записав Леслі Пурвізон 14 січня 2004 року. До цієї стенограми було додано уривки з двох статей, які Остін написав для журналу "Історичний огляд", із його передмови до книги Карела Вайсмана "Роздуми над історією".
Це нове видання повністю включає попередній текст, а також нові матеріали з так званої картотеки Мартінуса, яка протягом багатьох років була в розпорядженні місіс Сільвії Остін, а тепер міститься в Світовому Історичному Архіві. Редакційна колегія у виносках навела джерела, з яких узято ті чи інші матеріали, і використала не опубліковані досі "Автобіографічні нотатки", які Остін написав 2001 року.
Жодне з видань "Паразитів свідомості" не слід розглядати як остаточний варіант. Ми прагнули упорядкувати матеріал так, щоб це була послідовна розповідь. Там, де це доречно, ми долучали матеріали з Остінових філософських праць, а крім того додали один коротенький уривок із вступу до "Вшанування Едмунда Гуссерля", що його відредагували Остін і Райх. Отож усім своїм викладом книжка підтверджує правдивість тих поглядів, які ми висловили в роботі "Таємниця "Палади" в світлі нових даних". Але, зауважимо, не це було нашою метою. Ми намагалися включити в книжку весь дотичний до цієї теми матеріал і сподіваємося, що правильність такого підходу стане очевидною, коли Північно-західний університет закінчить публікування "Повного зібрання творів" Гілберта Остіна.
Г. С. В. П.
Коледж св. Генріха, Кембридж, 2014
(Цю частину тексту взято з магнітофонного запису, що його зробив доктор Остін за кілька місяців до свого зникнення. Текст відредагував Г. Ф. Спенсер).
Така складна розповідь, як оця, не може мати чітко визначеної початкової точки; я не можу також дотримуватися поради полковника Спенсера. "Початок мусить бути на початку, а кінець у кінці", оскільки історія воліє йти звивистою дорогою. Найдоцільніше, либонь, буде подати мою власну розповідь про боротьбу проти паразитів свідомості, а решту полишити історикам.
Отже, почалося все 20 грудня 1994 року, коли я повернувся додому зі зборів Мідлсекського археологічного товариства, на яких виголошував доповідь про давні цивілізації в Малій Азії. Це була напрочуд жвава й цікава зустріч; немає більшого задоволення, як говорити перед уважними і вдячними слухачами про те, що найближче твоєму серцю. Якщо додати до цього наш спільний обід з прекрасним червоним вином урожаю 1980 року, то стане цілком зрозуміло, що в той момент, коли я встромив ключ у двері мого помешкання на Ковент Гарден, настрій у мене був пречудовий.
Відеофон задзвонив тієї самої Миті, як я переступив поріг. Я поглянув на індикатор викликів. Пристрій записав гемпстедський номер. Придивившись, я впізнав номер Карела Вайсмана. Була за чверть дванадцята, і мені хотілося спати. Я вирішив, що краще подзвоню йому вранці. А коли роздягся, щоб лягти спати, відчув ніби якусь провину. Ми ж бо давні приятелі! Він часто дзвонив мені пізно увечері, звертаючись із проханням знайти щось у Британському музеї, де я бував мало не щоранку. Однак цього разу якийсь слабенький психічний сигнал збудив у мене. Тривожні передчуття; я в спальному халаті підійшов до відеотелефону і набрав номер Карела Вайсмана. Там довго ніхто не відповідав. Я вже хотів був покласти трубку, аж тут на екрані з'явилося обличчя Баумгарта. Вайсманового секретаря.
— Ви вже чули новину? — запитав він.
— Яку новину?
— Доктор Вайсман помер.
Звістка так приголомшила мене, що я сів. А тоді, зібравшись на силі. спромігся запитати:
— Звідки ж мені було теє знати?
— Повідомлення опубліковано у вечірніх газетах. Я пояснив йому, що тільки-но прийшов додому. Він на те сказав:
— Розумію. Я цілий вечір пробував додзвонитися до вас. Приїжджайте, будь ласка, зараз же сюди.
— Навіщо? Чим я можу зарадити? З місіс Вайсман усе гаразд?
— Вона в шоковому стані.
— Як же він усе-таки помер?
Вираз Баумгартового обличчя не змінився, коли він відповів:
— Наклав на себе руки.
Кілька секунд я безтямно дивився на нього, а тоді вигукнув:
— Що ви кажете? Не може бути!
— Сталося саме те, що я вам сказав. У цьому немає ніяких сумнівів. Будь ласка, приїздіть якнайшвидше.
Він уже хотів був вимкнути відеофон, коли я знову вигукнув:
— Зачекайте! Поясніть, врешті-решт, що сталося.
— Він прийняв отруту. Більше я нічого не знаю. Але в листі сказано, щоб ми негайно зв'язалися з вами. Будь ласка, приїжджайте. Ми всі дуже потомилися.