до впізнавання слова. Це — старовинна ДУМА

ПРО БРАТІВ, КОТРІ ТІКАЛИ 3 ГОРОДА АЗОВА.

«Із города Азова не великії тумани вставали,

Три брати рідненькі із города Азова,

із тяжкої неволі утікали.

Два брати кінних, третій піший-пішаниця,

За кінними братами поспішає,

За стременечка хватає,

Словами промовляє:

— Братики мої ріднесенькі,

Як голубоньки сивесенькі!

Станьте ви, коней попасіте,

Мене, найменшого брата, пішого-пішаницю,

підождіте,

Да хоч між коней візьміте,

Та до отця-матері підвезіте!»

Стратенці проминають кобзаря.

А може, це кобзар їх проминає.

Конвейєр часу — тільки врізнобіч —

один в минуле, другий у майбутнє.

Отак всі й розминаються навік.

Кобзар співає. Може, він такий — як Перебендя

пензля Їжакевича. Або живий, з капели бандуристів,

котрий співає саме в цю хвилину. Чи кам'яний,

що вже співає вічно.

«Старший брат теє зачуває,

До найменшого брата словами промовляє:

— Раді б ми тебе між коні узяти, —

Буде озовська орда доганяти,

Буде упень сікти-рубати,

Назад у Озов-город завертати,

Ніяк нам буде утікати.

Ми ж і самі не втечем, і тебе, брате, не вивезем.

А як ти жив-здоров будеш,

Ти і сам у землю християнську дійдеш!»

На місці їде віз. Кобзар співає думу.

Аж наче перестали розминатись. І кожен думу слухає

по-своєму. Павлюк — обличчям вгору просто неба.

Томиленко — утупившися в землю.

Сахно Черняк — увесь до кобзаря.

«То найменший брат теє зачуває,

Він білим лицем до сирої землі упадає,

Та до своїх братів рідненьких словами промовляє:

— Браття любе, браття миле,

Хоч один же ви милосердіє майте,

Назад коней завертайте,

З піхов шаблі виймайте,

Мені, пішому-пішаниці, з пліч голову здіймайте,

У чистому полі поховайте,

Звіру-птиці на поталу не дайте!»

Сахно Черняк

(вжахнувшись, до Томиленка)

Ну, а вони, невже так і зробили?!

Томиленко

У вас хіба цю думу не співають?

Старечий голос кобзаря

(у сильному пориві вітру)

«То середульший брат теє зачуває

Та до найменшого брата словами промовляє:

— Сього, брате, зроду ніде не чували,

Щоб рідною кров'ю шаблі обмивали!

І рука не воздойметься,

І серце не осмілиться,

І душа гріха до смерті не скупиться!

А старший брат ріднесенький,

Сокіл яснесенький,

Теє зачуває,

Коня свого молодецького нагайкою поганяє,

Од брата меншого, пішого-пішаниці, утікає!»

Сахно Черняк

Невже таке було?

Томиленко

Та начеб не повинно.

Однак співають. То, мабуть, було.

Павлюк

Мабуть, таки було. Бо дума — це не казка.

Хтось бачив, хтось почув, а хтось і думу склав.

Сахно Черняк

І нащо про таке було складати думу?

Павлюк

Щоб люди знали.

Сахно Черняк

Е, щоб люди знали!

Он як про тебе і про Сулиму,

як ви Кодак-фортецю зруйнували,

а потім як на страту вас везли,

і як ти чудом жив-здоров лишився,

та й знов на Січ подався Низову, —

от про таке у нас в селі співали!

І люди плакали. Але ж то й сльози інші.

Я по таких сльозах — за шаблю та й до тебе!

А тут... щоб так тікать... щоб аж покинуть брата?!

(Їжачиться порубана тернина. Тріпоче шмат

червоної китайки. Ще далі шмат, і далі, й далі,

й далі...)

І даленіє голос кобзаря

«То середульший брат милосердіє мав,

Терновії віття верхи істинає,

Меншому брату приміту покидає.

А як стали на Муравський шлях виїжджати,

Не стало тернів та байраків рубати,

То він червону китайку із свого жупана видирає,

Меншому брату на прикмету покидає...»

Сахно Черняк

А старший?

Томиленко

Старший пожалів жупана.