Він узяв із лавки рукавички, мимоволі доскіпливо оглянув їх. Ксьондз дивився на нього з дедалі більшим страхом.

Сіявся дощ. Альберт поволі брів багнистою вулицею. Містечко з першої ж хвилини викликало в нього огиду. Він ішов повз похилені й руді від часу паркани, за якими виднілися сараї, склади, невеличкі фабрики. Звідти тягло гаром. Галуззя дерев і те було брудне, вкрите товстим шаром сажі. Альберт вийшов на головну вулицю, забудовану триповерховими будинками, претензійно стилізованими під старовину — з ошатними карнизами й тонкими решітками балконів. Улітку, в зелені дерев і листі дикого винограду, що вився по стінах, вони, можливо, справляли непогане враження. Тепер же дерева стояли ще голі, а сіро-зелені пагони дикого винограду, що чіплялися за стіни, скидалися на стрічки серпантину після свята.

Швейцар тутешнього готелю, діставши від Альберта добрячі чайові, швидко повернув йому вже заповнений бланк.

— Ні, ні. В номерах блощиці. Внизу нічний ресторан, гамірно. Я дам вам адресу. Розкішні, зі смаком умебльовані кімнати, ванна, гаряча вода. Але дорого, — додав він стишеним голосом.

Альберт підняв свої чемодани.

— Хлопчик вас проведе. Це трохи далекувато, за містом. Та наше місто маленьке, так що всюди близько, — тішився він своїм дотепом. — Ви мешкатимете в пансіонаті вдови Рачинської. Чоловік її, майор, загинув у таборі для військовополонених офіцерів у Німеччині й залишив їй шикарну віллу. Вона влаштувала там приватний пансіонат. Чудо, скажу я вам. Кращого не знайдете в усьому нашому місті.

«Звідкіля я знаю цей безживний і водночас такий услужливий голос? Оцю конячу фізіономію й зеленкуваті, з якоюсь шаленістю очі? Де я бачив цього чоловіка? Скоріше б прийшов той хлопчина та забрав мене звідси, — гарячково думав Альберт. — Де ж я його бачив? У кіно? На прогулянці? У в'язниці? На слідстві?»

Згадав. Цей швейцар — агент органів держбезпеки. Той самий агент, який допоміг прикінчити штаб Перкуна.

«Пропаду я в цьому клятому містечку, загину, як Куртман. Не встигну й кроку ступити», — думав Альберт. Він розумів, що повинен піти звідси, поки швейцар не впізнав його. Але не в змозі був поворухнутися.

А той розповідав далі, облизуючи губи:

— Вдова майора надзвичайно вродлива жінка. Вже немолода, правда, але красу свою зберегла. Роки тільки роблять ще привабливішою її красу і… тіло, — хихикнув він, а потім вигукнув з неприродною бадьорістю: — Груди в неї, скажу я вам, просто як у лебедиці!

«Грає! Впізнав мене, мерзотник!» — зрозумів Альберт. Тепер він згадав і кличку агента — Нічний Дрімлюга.

—І це дуже дивно, — розходився швейцар, — адже в неї ніколи не було дітей. А груди розбухали, хоч, так би мовити, залишалися дівочими.

«Впізнав мене», — остаточно впевнився у своїх підозріннях Альберт.

Шморгаючи носом і кашляючи, з'явився хлопчина в бахматому пальтечку. Дрімлюга урвав своє базікання.

— Ви, звичайно, розумієте, що пансіонат не зовсім легальний… — додав він уже серйозно.

Альберт знизав плечима і побрів за хлопцем. Він почував себе зовсім беззахисним. Його мучив голод, а спати хотілося так, що аж очі злипалися. У вітрині магазину він побачив сир, булки, масло, але в нього вже не було сили зайти й купити все це. Хлопчик узяв у нього чемодани. Альберт закурив.

Хляпаючи ногами по болоту, він ішов за проводирем згорбившись, із сигаретою в зубах.

Перед самими дверима вілли вдови майора він, нарешті, поборов утому. «А може, гра ще не закінчена?..»

Змучений Альбертів вигляд викликав у господині щире співчуття. Вона зустріла його тепло, навіть чуло. Не біда, що черевики й холоші штанів прибулого заляпані болотом, комірець сорочки забруднився і вим'явся, а щоки заросли щетиною. Допитливий погляд Рачинської вивчав кожну складку його одягу, оцінював два шкіряні чемодани, а можливо, й те, що було в гаманці. Альберт майже фізично відчував, як її погляд проникав у його кишені.

Він знав, що, незважаючи на свої тридцять шість років, має досить моложавий вигляд. Високий, ставний, а густа чуприна, ледь посріблена сивиною, напевно, робила його ще привабливішим в очах господині.

Допомагаючи Альбертові скинути в передпокої плащ, вона промовляла з щирою турботою:

— У вас, певне, була нелегка подорож. Зараз я приготую ванну. У мене в домі можна відпочити. Тут спокій і затишок. У вас страшенно втомлений вигляд.

— Я голодний, — знічено пробурмотів Альберт.

— То що спочатку: ванну чи обід? — спитала вона лагідно, з поблажливістю літньої жінки, яка добре знає, що робить голод з мужчинами.

— Ванну, — ледве витиснув із себе Альберт і заточився, хапаючись за вішалку. Спазма шлунка була така болюча, немовби там розпрямлявся шматок гострої криці.

Господиня провела його до вітальні. Поряд з двома шкіряними кріслами стояв високий торшер, що скидався на ніжну квітку з опущеною чашечкою. В таких самих м’яких рожевих тонах була витримана й решта обстави: килим, стіни, сукня Рачинської, яка щільно облягала її солідні форми.