— А дівчат водиш? Барабаш витріщився на нього.

— Яких?

— Сам знаєш яких! Ну?

— Та… та певно ж! А для чого ж вони й на світі живуть, шеф?!

Мурат зробив короткий жест.

— Ти звільнений, голубе.

— Що? — не втямив Барабаш.

— Тебе вигнали з «Тартару», — пояснив я йому. — І мене теж.

— Ви… вигнали?! — до Барабаша дійшло аж тепер. — Якого ще хріна?

— Аморальна поведінка й алкоголізм! — суворо сказав Мурат. — Ти нащо спокушав учениць зі школи охоронців?

— Як це — нащо?! — по-справжньому здивувався Барабаш. Шеф ударив кулаком по столу.

— Ти, скот безрогий, хвостом тут мені не крути! Я тобі як виставлю рахунок, то ти до самої смерти не розплатишся, на хрін! Я тобі покажу, як збитків фірмі завдавати, кінь ти з яйцями! Ти, бугаїно… — шеф помітив здивування на моєму обличчі й отямився. — Тьху, — пошкріб він потилицю, — здається, я й справді того… А все цей Урилов — як наслухаєшся його сентенцій!..

— З ким поведешся, того й наберешся! — філософськи прорік я. І до Барабаша: — Присядь. Вип'єш?

— Та як сказати… — знітився Барабаш.

— Ясно! — обірвав його шеф. І до мене: — Наливай.

— Що ж, — сказав я, наповнивши келишки і ставляючи карафку на стіл, — давайте… за успіх безнадійної справи!

— Ні, — обернувся до мене шеф, коли ми випили, — ти уяви собі ситуацію: в нас підписані угоди на підготовку дів-чат-охоронців, два роки ми їх тренували за системою «Президент», всадили в це діло купу грошей… і що із цього вийшло? Половину довелося забракувати — вони навіть іспити не можуть скласти! А все цей обревок, щоб його…

Барабаш поклав руку на серце.

— Шеф, їй-богу, я не винен… хрест по пузі вибриком!

— Вони самі тебе зґвалтували… а певно ж!

— Я ж про що й кажу! — вигукнув Барабаш. — Ото після тренувань заходиш у душову, — а вони вже там, штуки три-чотири… і давай — без усякого базару! А хіба ж я імпотент?

— Н-ну! — облизнувсь я, уявивши собі це видовисько. У школу охоронців, котра діяла при фірмі «Тартар», приймали тільки винятково здорових, добре збудованих і просто-таки феноменально вродливих дівчат віком до двадцяти років. Після дворічного курсу інтенсивної підготовки вони ставали охоронцями поп-зірок, підприємців і навіть деяких політиків. У тому, що ці істоти вподобали саме Барабаша, нічого дивного немає — жінки полюбляють здорових і дурних чоловіків, котрими, як їм здається, можна крутити як циган сонцем.

— Добре… замнемо це діло! — Шеф оцінююче глянув на Барабаша. — Тренуєшся?

— Ну!

— Форму тримаєш?

— Ну!

— Рефлекси?

— Набагато вищі од норми, — втрутивсь я. — Просто-таки феноменальна реакція.

— Вогнева підготовка?

— П'ять з плюсом.

— Як це?

— Дев'яносто сім зі ста, — пояснив я. — Кажу ж тобі, феномен! І це при тому, що п'є він як свиня.

Барабаш скорчив свою звірячу мармизу.

— Ну п'ю… ну й що! Так і дід мій пив… і курив до самісінької смерти! А прожив сто вісім років.

— Бреши?! — не повірив я.

— Клянусь бородою Аллаха! — Барабаш поліз під сорочку й, діставши тяжкого золотого хреста, поцілував його. — А знаєш, як він умер?

— На бабі, чи що?

— В ополонці втопився, ось як! Ми з шефом перезирнулися.

— А що ж він там, у хріна, робив?

— Купався, от що!

— Взимку? У сто вісім років?!

Барабаш узяв зі скриньки сигару й став одгризати кінчика.

— За Першої світової війни, — озвався він, випльовуючи крихти тютюну, — діда взяли в полон австріяки, й він робив ув одного бауера. Й той навчив його, як довго жити.

– І як же ж? — поспитали ми хором.

— Дві ополонки, — сказав Барабаш, припалюючи сигару. Тоді пахнув раз, удруге й аж заплющився од утіхи. — Відстань між ними — сорок сім з половиною метрів. Ні більше ні менше, поняли? В одну пірнаєш, в другу вилазиш. І так дев'ять раз. Купатися треба щотижня, не рідше. Жити будеш — вічно!

— Щось на брехню схоже… — сказав шеф.

— Яка брехня! — вигукнув Барабаш. — Я ж купаюся!

— Ти?!

— А хто ж, у хріна! От замерзнуть озера, то й вас навчу. Якщо після шостої спроби не втопитеся, то будете плавать, мов тюлені.

— А чого ж дід утопився? — не втерпів я. Барабаш пахнув сигарою.

— Сусіди помогли… В нас же ж там людиська — одірви та покинь! Оце як настали реформи, то народ перестав і до пенсії доживати: тільки дотяг до шестидесяти — брик і готово! А дід живе й живе! От сусіди й стривожилися. Скільки ж він, мовляв, жити буде, собайло старий! Люди спиваються, вішаються, сокирами вбивають один другого, од хвороб гинуть як мухи, батьків своїх душать, дітей кидають у криниці… а цьому хоч би що? Та треба ж його спинити, — а то він і горобців попереживає! От і змовилися. Пішов він купатися, а вони підстерегли — та й забили обидві ополонки здоровими пеньками…