Куди менi йти? Нiкого й нiчого не знаю, i сум, i неспокiй мене обiймає. Чула колись iще од батька-покiйничка, що в Дем'янiвцi живуть якiсь родичi нашi: матусина небога була оддана туди за коваля Ляща. "Пiду собi до їх, — думаю, — все менi буде охiтнiше служити, де мiй рiд ведеться".

Iду шляхом, — боюсь так, що мати божа! Раденька вже, як хто навстрiч менi береться. А шлях не спить: то той стрiнеться, то iнший, то возом їде, то йде. Вже скiльки сiл минула, i козачих, i панських, не забарююсь i не дуже в речi заходжу: розпитуюсь дороги в Дем'янiвку, подякую за хлiб-сiль та й далi.

Другого дня притомилась я дуже та й сiла спочити в холодку пiд вербою. Округи мене то жито половiє, а в житi купка льону голубо цвiте; то ячмiнь колоситься; оддалеки гайок синiє, пiсочаний шлях угору закручується, як золота нитка; день бог дав жаркий, i вiтерець не дмухне — тихо; тiльки якась пташка сама собi щебече, наче моя душа бiдолашна, та гудуть бджоли понад пахучою гречкою.

Коли дивлюсь — iдуть якiсь люди гурбою: i старi, й молодi, i дiтвора; зблизились до мене й на добридень дали. "Добридень! — кажу й собi. — Садовiться, та одпочиньмо трохи". Бачу, що дуже вони потомленi.

— Звiдки вас господь несе? — питаю чорноброву, хорошу молодицю, що дитинку на руках тiшила

— На прощу ходили, у Києвi були, — каже. — А вас куди мати божа та добра доля веде?

— У Дем'янiвку, коли знаєте.

— Оце б то не знати, коли самi з Дем'янiвки! Се нам цин шляшок iз вами; то разом i пiдемо!

— А чи не знаєте там коваля Ляща?

— Ляща? Який же то коваль Лящ? Нi, серце, не знаю й не чула. Є в нас Лящi, так то не ковалi, а так собi хлiбороби, як i ми.

— Спитай мене, молодичко, — озвалась стара бабуся, обдiляючи дiток, що обсiли її, хлiбом i поглядаючи на мене ласкаво. — Я зазнала ще того коваля Ляща i жiнку його знала, — нехай над обома земля пером! Добрячi були люди покiйнички!

— А давно ж вони померли, бабусю?

— Давненько, моє серце. Вже рокiв iз дев'ятнадцять буде. На одному тижнi й померли; як щиро любилися, так одно без одного й не жило. Перше вiн переставився, а за їм i вона; вкупi поруч i поховали їх. Хата спустiла, бо не було в їх нi роду, нi плоду. Се, мабуть, чи не до них iшла? Може, родичка? Бо вона була здалека взята.

— До їх, бабусю, та лиха моя доля.

— Нехай господь милує! Що ж тобi за пригода така, серце?

— Iду служби шукати, то думала, що родичi, то службу менi нарадять, а тепереньки, голiвко моя бiдная! Не знаю, що й робитиму!

— Шкода жугiитись, молодичко! Журбою поля не перейдеш! Ось я тобi службу нараджу, йди до нашого отця Iвана служити. Я в його i хрестилась, i вiнчалась, i досi живу, та, мабуть, i вмру у нього. Що то за добрячi люди, старосвiтнi, простi! Їх тiльки двойко, обоє старенькi вельми. Була дочка, оддали замiж, та не довго й погосподарювала — умерла. Дiвчинка зосталась, то старi при собi держать унучечку. Славне таке дитятко, що годi! Отець Iван уже дуже старий i темний рокiв iз дев'ять, а служби божої не кидає. Дознався був владика, що слiпий старець чинить у божому домi одправу, — i заборонив. Так люди виходили усенькою громадою просити за його, щоб оставлено. "Люди добрi, — рече їм владика, — коли вiн такий вам любий, то я не бороню йому стояти при престоловi божому й до кончини його вiку; треба тiльки менi вивiрити на свої очi, що темний слiпець благоподобно службу божу одправляє". Наїхав владика й хвалу боговi оддав, що так твердо й не-помилешно темний править службу божу, i хрестом його благословив… Iди до їх, молодичко. Роботи буде небагацько. Здужатиму, то й я поможу.

— Спасибi вам, бабусю моя ласкавая! Нехай же господь дає вам усе добре!

— Ну, тепереньки полуднуймо та й поберiмось далi. Сьогоднi й дома заночуємо, коли бог дасть.

Дем'янiвка та в долинцi, мов у зеленому гнiздечку, лежить. Село велике й багате. Двi церкви, одна мурована, висока, друга дерев'яна й давня сильне, аж у землю вросла й похилилась. Отець Iван жив за мурованою недалечке; мав собi домочок, i садок, i город, — невеличке, та хороше хазяйствечко.

Надвечiр увiйшли ми в село, i розбрелись прочани улицями. Кожне до своєї господи поспiшає, а я за старою бабусею йду. Так менi чогось сумно й боязно, аж моє серце мре. Як перше було, коли йду куди, то весело й залюбки, а тут i очей не смiю пiдняти. Увiйшла та й стою сама не при собi. Чую, що стара за мене одповiщає.

— Увiйди та одпочинь, дитино, — промовив хтось тихо й поважно.

Звела очi, аж против мене, на липовiй лавцi, старий, старий дiд. Очi йому незрячi, й така в тих очах тиша та добрiсть, що я нiколи й не бачила. Борода бiла нижче пояса кучерявиться; сидить вiн у тiньку, тiльки вечiрнiй промiнь сонячний наче червоним золотом його обсипає.

Як почула я такi слова ласкавi, аж за серце мене вхопило. Сльози ринули менi з очей, а вiн простяг руку та й поблагословив мене. Бачу, й вона увiйшла: старесенька, малесенька, ледве од землi видно, а ще чуйненька, говiрка.

— Оставайся в нас iз богом, молодичко, — каже. — Ти молоденька, то й хату нашу розвеселиш, i внучечку мою втiшиш. Бiжи лишень сюди, Марусечко, до нас! Ходи, не соромся!.. Така вже в нас соромляжа, мов засватана.

Взяла за ручку невеличку дiвчинку, гарненьку, чорнявеньку, що все з-за дверей блискотiла оченятами, та й увела в хату.