— Ну, ти вже як станеш ногою, так станеш!

Війт Крейцар на це відповів:

— Що той кошик? Це не біда! Скажу, щоб тобі зробили інший. — І він узяв свій капелюх та ціпок.

Війтиха крикнула йому вслід:

— Та щоб був із червоної лози! Адже в мене на черевичках червоні бантики!

Коли Крейцар вийшов з дому, Румцайса під вікном уже не було, пішов він у своїх справах. А війт чирк, та чирк ціпком по бруківці; повернув за один ріг, тоді за другий і прямісінько до Корби, який плете кошики.

Корба саме плів якісь дрібнички для знайомих. Крейцар грюкнув ціпком об підлогу і наказав:

— Зробиш, Корбо, такого кошика, щоб годився моїй жінці ходити на базар.

— Атож, із круглою ручкою, — кивнув головою Корба.

— І щоб був із червоної лози.

— Оце вже гірше, — почухав потилицю Корба. — Де ж його взяти о цю пору червоної лози?

— Щоб із червоної лози! — суворо повторив війт.

Кошикар Корба вирушив з дому — шукати отієї червоної лози. Та у всіх верб пагони були ще зелені, і він не міг знайти жодного червоного прутика.

«Бодай би дідько вхопив оті війтівські витребеньки», — подумав Корба.

Нарешті він дійшов Ржаголецьким лісом до озера.

Там стояла верба — баба усіх верб у лісі. Але пагони мала червоні, як молодиця.

— Тут стане на кошик! — зрадів Корба і підступився з ножем до лозинок. Та ледве нарізав із жменю, як з глибини виринув водяник Волшовечек і закричав:

— Облиш! На цій вербі я люблю сидіти!

Він так розгнівався, що голос в нього зривався на жаб'ячий.

Корба спершу склав ножа, але потім усе-таки розкрив його знову.

— То й що? Сідай собі хоч на тополю. А мені з начальством у мирі жити треба. Чи, може, хочеш, щоб через тебе я із війтом посварився?

І ріже собі лозу далі.

Волшовечек почав перебирати зеленими лапками і благати:

— Ну, війте, будь ласка, склади ножаку!

— Не можу ж я із війтом сваритися! — вів своє Корба.

Нарізавши червоної лози, скільки потрібно на кошик, узяв він її під пахву та й подався додому.

За якусь хвилинку прийшла туди Манка з Ціпісеком. Хотіла попросити для нього у Волшовечека жменьку черепашок погратися. Але побалакати як слід так і не змогла, бо водяник ходив навколо обрізаної верби і бідкався.

— Що ж це буде! Я поколю собі спину, коли сяду тут!

Манка розгладила собі фартух на боках і сказала:

— Якщо я тебе тільки жалітиму, верба від того назад не виросте. Краще я пошлю зараз Ціпісека по Румцайса.

Ціпісек був уже за греблею, коли водяник пригадав:

— Постривай, ось я насиплю тобі в кишені піску. Як будеш у Корби в майстерні, розкидай йому пісок по долівці. Це плата від мене. А от що із війтом робити, цього я вже не знаю. Хай тут Румцайс допоможе.

Ціпісек розшукав батька і все йому розповів. Румцайс обережно посадив Ціпісека на плече, щоб у нього не висипався пісок із кишень, переступив з п'ят на пальці, і вони враз опинилися під вікном Корбиної майстерні.

Корба сидів на ослінчику і плів кошик. Між пальцями в нього миготіли й звивалися червоні лозинки.

Румцайс зачекав, поки Корба обкрутить дужку кошика розщепленим уздовж прутиком і вийде з готовою роботою до війта. Потім промовив:

— Тепер настав наш час.

Завів він Ціпісека до майстерні і сказав:

— Розкидай пісок: жменю сюди, жменю туди.

Тільки-но пісок торкнувся долівки, вилупилася з кожної піщинки жабка. Роїлося їх там, як комашні, не було від них куди ногою ступити, і кумкали вони на всі голоси, як заведені.

— Ну, Корба дістав, що заробив, — усміхнувся собі в бороду Румцайс. — Дістав своє дрібною монетою. А війт і його жінка дістануть своє крупнішою.

Настав вечір, і Румцайс з Ціпісеком на плечі зупинилися під вікнами війтового будинку.

— Приплющи, Ціпісеку, очі!

І вони почали вдвох дивитися.

За вікном у світлиці сиділи при трьох свічках війт Крейцар та його жінка. Війтиха крутила у руках червоний кошик, притупувала червоними підборами і милувалася:

— Із кошичком усе вийшло, як у казці!

— За моїм молодецьким повелінням кошикареві Корбі, — кивнув головою війт.

— Ох і кошичок, ну, як намальований! — вигукнула війтиха.