— Знаєте, капітане, мені справді здається, що ви просто жартуєте!

— Ні. Вірте моєму досвідові, — сказав Трепка. — Почалася небезпечна гра. Найгірше те, що ми не знаємо її умов. Не знаємо ні партнерів, ні правил, ні ставки. Це гра на темну.

— Що ж мені робити? — спитав професор, намагаючись володіти собою.

— Передусім — довіряти нам. Було б непростимою, трагічною помилкою, коли б ви не повідомили нас про щось бодай як-небудь зв'язане з цією справою. Хоча б навіть це здавалося вам неважливим.

— А ще що?

— Небезпека загрожує вам ізсередини, — відповів Трепка. — Скажу відверто: в мені борються дві душі: душа міліціонера і душа людини. Міліціонер волів би, щоб ви протягом кількох днів нікуди не виїжджали, бо йому хочеться спіймати злочинця, і з цією метою він радий би використати вас у мало приємній ролі принади. Але це небезпечна забава, і тому, як людина, я по-дружньому раджу вам відійти, зникнути десь на ці шість днів.

— Спасибі вам, — Містраль криво посміхнувся. — Думаю, що я скоріше полегшу вам роль міліціонера. В ролі втікача я почував би себе погано.

— А проте я раджу вам виїхати кудись, не повідомляючи нікого. Навіть наполягаю на цьому.

— Це неможливо. Мені треба підготуватися до з'їзду. Крім того, я проводжу ряд лабораторних робіт, які вимагають постійного нагляду.

— І отже, ви твердо вирішили залишитись у Варшаві?

— У Варшаві? Ні. На свята я вибираюся до «Пристані Ескулапа». Якщо це вас порадує, то я скажу, що це справжня фортеця, оточена муром три метри заввишки. Ми називаємо її «фортом у пустелі». Цей об'єкт передали нам працівники м'ясної промисловості. Там були якісь лабораторії. Ці добродії вміли оберігати свою шкуру. Я сумніваюся, щоб там хтось насмілився стріляти в мене.

— Ви дуже хоробрі, професоре.

— Крім усього, — вів далі професор, — скажу відверто: ви не переконали мене. Ваша гіпотеза, капітане, мене дуже мало влаштовує. Ви недвозначно поставили моїх колег у становище звинувачених. Якби так зробив хтось інший, я вважав би це за образу. Але ви міліціонер, професіональний детектив, і тому все те, що ви сказали, я відношу на рахунок вашого міліцейського песимізму і намагаюся зрозуміти вас. Що ж, ви живете у світі проступків і злочинів, у вас свій погляд на стосунки між людьми, по-вашому зробити злочин так само легко, як з'їсти булку.

Трепка спокійно проковтнув цю запальну промову.

— В такому разі, професоре, нам не залишається нічого іншого, як їхати з вами до тієї фортеці.

— Їхати зі мною?! — перепитав вражений професор. — Як це ви собі уявляєте?

— Дуже просто. Ви запросите нас до себе як своїх особистих гостей. Знайдемо якийсь привід. Ми, наприклад, старі товариші по зброї. Що ви робили під час війни?

— Я був у Англії.

— Чудово. Ми цілком покладаємося на вашу творчу уяву і постараємося справитись з тією історичною роллю, яку ви нам визначите.

— Але ж…

— Ми можемо бути, наприклад, героями з 303-го дивізіону польських льотчиків, з якими ви познайомилися в рядах англійських військово-повітряних сил під час війни і які відвідали тепер вас на батьківщині.

— Я не служив у військово-повітряних силах, — видавив професор, — я працював на протязі всієї війни в госпіталі. І ніколи не був льотчиком.

— Це нічого. Зате ми можемо бути льотчиками.

Містраль похмуро глянув на Трепку, але нічого не сказав.

Тільки тоді, коли я проводжав професора до брами, він поділився зі мною своїми сумнівами.

— Я вас дуже перепрошую, ви вже вибачайте, але капітан не справляє на мене враження серйозної людини. Я навіть не припускав, що в міліції є такі люди. А може, я ще не розкусив його. Це або геній, або…

— Запевняю вас, що він — геній, — квапливо перебив я професора.

В середу, о п'ятій годині, я, як завжди, пішов у басейн. Не встиг вийти з-під душу, коли мене попросили до телефону. Черговий офіцер викликав мене в управління міліції. Нібито знайшли пістолет. Я негайно поїхав. У кімнаті чергового мені показали коробку з-під прального порошка і обгортковий папір.

Я дивився, нічого не розуміючи.

— Ви ведете справу Містраля? — запитав черговий.

— Я.

— Це вам. Одержано через пошту.

— А пістолет?

— У коробці.

Справді, в коробці лежав пістолет, Я взяв його за дуло. Калібр 6,35. До рукоятки на шнурочку був прив'язаний якийсь папірець. Я зацікавлено оглянув його. На папірці були наклеєні вирізані з газети літери, з яких складалися слова: