А проте, якщо взяти до уваги факти, то виходить, що вона була готова переспати майже з усіма хлопцями.

Лише одного разу з чистої допитливості я запитав її про ці критерії.

— Ну… — і вона на півхвилини задумалася. — Звичайно, це не означає, що будь-хто мені до вподоби. Буває і так, що від декого душа відвертається. Але врешті-решт, мабуть, мені хочеться пізнати різних людей. А, може, й дізнатися про те, як для мене відбувається становлення цього світу.

— Завдяки спанню з кимсь?

— Ага.

Цього разу настала моя черга задуматися.

— І таким чином… таким чином ти щось пізнала?

— Дещо.

Від зими 69-го до літа 70-го я з нею майже не бачився. Університет неодноразово закривали, але незалежно від цього в мене були свої особисті невеликі клопоти.

Восени 70-го, коли я знову навідався до цього кафе, там були вже зовсім інші відвідувачі, залишилося знайомим тільки її обличчя. Хоча в кафе, як і раніше, звучала музика хард-року, колишня гаряча атмосфера кудись зникла. Незмінною — такою, як рік тому, — була лише вона й гірка кава. Я сидів на стільці навпроти неї і, попиваючи каву, розповідав їй про колишніх друзів.

Чимало з них покинули університет. Один скінчив життя самогубством, а ще один кудись пропав. Ось така була розмова.

— А що ти робив увесь цей рік? — спитала вона.

— Усяке бувало.

— Трохи порозумнішав?

— Начебто.

Того вечора я переспав з нею вперше.

Про її минуле життя я знаю небагато. А те, що знаю, здається, чув від інших або з її власних уст у ліжку. Якось улітку, вже ученицею старших класів середньої школи, сильно посварившись з батьком, вона втекла з дому, а потім покинула й школу. Ось така історія. А от де вона мешкала, чим заробляла на прожиток — про це ніхто нічого не знав.

Цілий день вона сиділа на стільці в рок-кафе, пила каву, безперестанку курила сигарети і, перегортаючи сторінки книжки, чекала появи когось, хто заплатить за каву і сигарети немалу на той час для нас суму, щоб потім, як правило, з ним переспати.

Оце все, що я про неї знав.

З осені того року і до весни наступного щотижня, у вівторок увечері, вона навідувалася до моєї квартири на околиці Мітака. Їла невигадливі страви, які я готував, забивала недокурками попільничку і, слухаючи програму рок-музики радіостанції Еф-І-Ен [2] , займалася зі мною любов’ю. У середу вранці ми прокидалися і, прогулюючись лісом, добиралися до університетського містечка, щоб там у їдальні пообідати. Пополудні ми пили ріденьку каву в студентському буфеті, а за гарної погоди лягали на університетський моріжок і дивилися в небо.

«Пікнік у середу» — так вона називала ці дні.

— Щоразу, коли я сюди приходжу, мені здається, що я прийшла на справжній пікнік.

— Що означає «справжній пікнік»?

— Ну це тоді, коли навколо багато простору, моріжку немає кінця-краю, а всі люди здаються щасливими…

Вона сіла на траву і, змарнувавши кілька сірників, запалила сигарету.

— Сонце піднімається, потім заходить, люди приходять і відходять — час пливе, як повітря. Хіба це не схоже на пікнік?

У той час мені був двадцять один рік, а через кілька тижнів мало повернути на двадцять другий. Я вже не сподівався закінчити університет, проте й не бачив достатніх причин для того, щоб його покинути. У такому, на диво, заплутаному і безнадійному стані упродовж майже кількох місяців я не міг зробити жодного нового кроку.

Світ і далі рухався, і тільки я, здавалось, застиг на одному місці. Восени 70-го все в моїх очах ніби набрало сумного вигляду і швидко блякло. Сонячне світло, запах трави і навіть легкий стукіт дощу — все мене дратувало.

Мені раз по раз снився нічний поїзд. То був завжди однаковий сон. Нічний поїзд із задушливою від сигаретного диму, туалетного смороду і людського поту атмосферою. Переповнений людьми настільки, що нікуди було й ногою стати, з прилиплим до сидінь засохлим блювотинням. Я не міг цього витерпіти, вставав і виходив на якійсь станції. Та місцевість була пустельна, без жодного світла в людській оселі. На станції не було навіть стрілочника. Не було годинника і розкладу руху поїздів — не було нічого. От який це був сон.

Здається, у цю пору я поводився з нею жорстоко. Як саме, я вже не можу як слід пригадати. А може, це я сам до себе ставився жорстоко. В усякому разі, це її начебто зовсім не бентежило. А можливо (це в крайньому випадку), вона мала від того насолоду. Чому — не знаю. Врешті-решт, як мені здається, вона не шукала в мене ласки. Як згадую про це тепер, впадаю в дивний настрій. Сумний настрій — ніби я раптом торкнувся невидимої в повітрі стіни.

Я ще й тепер чітко пригадую той дивний день 25 листопада 1970 року, пополудні. Листя гінко, збите на землю рвучким вітром, лежало золотом на вузькій лісовій доріжці, схожій на висохле річище. Ми прогулювалися по ній, засунувши руки в кишені пальта. Навкруги не було чути нічого, крім шурхоту опалого листя під нашими ногами і різких пташиних криків.