— От що, інспекторе, необхідно проаналізувати об'яви у пресі. Пропозиції роботи для дівчат. Ці типи оголошують, що потрібні дівчата для роботи продавщицями, офіціантками, манекенщицями. Стандартні вимоги: гарна зовнішність, не старші двадцяти — двадцяти чотирьох років…

— Газети не тільки віденські?

— Звичайно. Як правило, такі бандити воліють мати справу з провінцією.

— Там наївніші дівчатка?

— І менше шансів зіткнутися з поліцією…

— В цьому є сенс, — ствердив Кноль. — Завтра матимете інформацію.

— Завтра? — здивувався Бонне. Він знав, що віденська поліція славиться своєю оперативністю, та ніяк не міг подолати природженої зверхності парижанина, для якого і Відень — закутень.

Кноль зрозумів його по-своєму. Глянув на годинник.

— Уже чверть на дванадцяту, — пояснив, — тож сьогодні наша інформаційна служба зможе проаналізувати лише віденські газети.

— Нехай буде завтра… — відказав комісар недбало. — А сьогодні ми влаштуємося в готелі і після аудієнції у вашого начальства почнемо роботу.

— Мій шеф прийме вас о пів на першу… — Кноль загальмував біля під'їзду.

Дзеркальні двері, респектабельний швейцар — все свідчило про фешенебельність «Амбасадора».

«Що ж, комісарові Інтерполу не личить мешкати у другосортних закладах», — схвально подумав Бонне, хоча й не дуже любив першокласні готелі за їхню бундючність і зовнішній блиск. Йому подобалися середньої руки пансіонати з доброзичливою господаркою і балакучими покоївками: і приємніше, і дешевше. Та бог з ним!

Рівно о пів на першу Бонне зустрівся з шефом Кноля — мовчазним пристаркуватим поліцейським чиновником. Певно, той був більше чиновником, ніж поліцейським — бесіда носила суто формальний характер, але Бонне залишився задоволений: шеф давав їм з Кнолем цілковиту свободу дій.

Вийшовши з його кабінету, Бонне запропонував інспекторові одразу ж поїхати до прокатної контори і здивувався, коли, замість відповіді, Кноль запитав у нього, о котрій комісар обідає. Бонне і сам не знав, коли обідає, надто під час слідчої гарячки: іноді перехоплював щось на ходу в ресторані чи кафе, частіше обмежувався бутербродами і мартіні або взагалі забував про їжу. Та Кноль, певно, ставився до себе з більшою повагою і примусив комісара прилучитися до таємниць віденської кухні. Бонне знайшов її пристойною, хоча обід був заважкий — після нього хилило на сон. Улаштувавшись в автомобілі, комісар подумав, що і справді не Зле було б з годинку покуняти. Та щастя тривало недовго: їхній «мерседес» звернув до якогось забитого машинами проспекту — вони ледь повзли, і Бонне, задихаючись від смогу, подумав, що віденські вулиці зовсім не відрізняються од паризьких і що скоро бідним городянам доведеться ходити в протигазах.

Контора по прокату автомобілів була розташована на тінистій вуличці, забудованій старими три- і чотириповерховими будинками, яка відгалужувалася од магістралі, що за містом переходила у так званий автобан — шосе з одностороннім рухом.

Кноль приткнув «мерседес» мало не впритул до рекламного щита, який запрошував скористатися з послуг контори пана Шрюбберса. З реклами просто на «мерседес» летів, розтинаючи повітря, білий спортивний автомобіль, і ця потужна машина наче уособлювала респектабельність фірми Шрюбберса — той, хто дає вам напрокат такого звіра з трьохсотсильним серцем, не може бути дрібним ділком.

Бонне позіхнув і відчинив дверцята. Підвів очі і побачив на тротуарі за два кроки від «мерседеса» поліцейського. Здивувався: коли вони під'їжджали, його ніби не «було.

Кноль пояснив:

— Я попередив сержанта Урбана. Можливо, ви захочете розпитати його…

Комісар подякував кивком — слово честі, це не інспектор, а цілий скарб. Запитав у поліцейського:

— Де ви побачили того типа?

Урбан вказав на місце, метрів за тридцять від перехрестя.

— Я стояв там… Ангель вийшов від Шрюбберса і відразу зупинив таксі. Він проїхав повз мене, і я впізнав його… — Урбан витяг з кишені фото, показав Бонне. Комісар із задоволенням взяв картку, згадавши, як сфотографував Ангеля на курній дорозі під Танжером: завжди приємно побачити справу рук своїх. Кивнув сержантові, аби той продовжував. — На жаль, таксі вклинилося в потік автомобілів, і я не зміг наздогнати його. Відразу подзвонив до комісаріату, щоб затримали таксі…

— Його затримали через годину, — додав Кноль, — та Ангеля вже не було. Таксист пояснив, що пасажира, котрий зупинив його біля контори Шрюбберса, він висадив десь поблизу від оперного театру і не звернув уваги, куди той пішов…

Бонне повернув сержантові фото.

— Навряд чи знову зустрінете його. Ангель обережний і не ходить двічі за одною і тією ж адресою. А тепер, — круто повернувся, — до контори. Сподіваюсь, пан Шрюбберс там?

— Він воліє сам вести справи з клієнтами, — пояснив сержант.

— Це ви добре придумали: дорожня пригода… — схвалив Бонне. — Отже, версія залишається тою ж, панове, ми розслідуємо дорожню пригоду. І я ніякий не комісар, а експерт… Це виправдає мою неможливу вимову…

Власник контори пан Шрюбберс був схожий не на солідного комерсанта, а на гаражного слюсаря. Сидів не в конторі, а вештався по гаражу в досить-таки засмальцьованому комбінезоні. Всюди совав свого носа, лаявся з механіками і, здається, знав хвороби кожної з півста своїх машин, починаючи від простого і надійного «фольксвагена» і кінчаючи розкішним «понтіаком» останнього випуску. Був допитливий і, певно, проаналізувавши розмову з сержантом, дещо зрозумів, бо мовив одразу: