Повний день нарешті настав після кошмарів ночі, і хоч вода й далі прибувала, але всюди гуркотіли моторц, гуркотіли внизу і вгорі - в небі з'явилися вертольоти, ходили над хатами пузаті, з червоними зірками на лисніючих боках.

Настрій у людей одразу покращав. Вода, вона текуча:нині є, завтра нема!… Почастішали випадки, коли вже й Лукавець своїми умовляннями нічого вдіяти не міг, - цілі сім'ї не хотіли спускатися з дахів. Хіба ж це просто розлучатися з своїми затопленими гніздами, з коровами, що, ревучи, вистромляють голови із наповнених водою хлівів, з пожитками, що купами лежать, стягнуті на відкриті до кроков горища… Порося кувікає біля розчервонілих ніг молодиці.

–  Як візьмете й порося, то згодна, а ні, то якось і тут перебуду.

Товариш Лукавець не приймав ультиматумів, суворо поглядав на дах:

–  Ми прибулії тебе рятувати, а не твоє порося! Воно дурне, по темності своїй води не боїться… Бач, який влаштувало концерт… А ти ж свідома! Ну, давай руку, газдине!

–  Ні, сама не йду.

–  То щоб мені за тебе відповідати?

–  Атож. Відповідатимеш, бо загітувати не зумів!

І так стояла, аж поки солдат, з'явившись із-за спини, вхопив її в оберемок, поволік, затяту, до драбини…

Голова сільради, який теж тепер рейсував з ними, попрохав Лукавця направити амфібію в найдальший кут села. Тут виявились особливо вперті: піхто не хотів залишати дахи. Двоє парубків сиділи на хліві, поспускавши ноги, й - не треба було бачити!
– пробували ловити рибу хватками: побиту, білопузу, її гнало звідкись із колгоспних водоймищ.

Міліціонера це обурило й розсмішило водночас:

–  Рибку ловлять серед потопу! Кому стихія, а їм момент: колгоспних коропів па дурницю тягають… Ану злазьте!

Риболови ні з місця:

–  Здаєсь нам, що вода спадатиме…

Навіть погрозою штрафу не вдалося зігнати їх вниз:

–  Посидимо ще, подивимось, що воно буде.

З сусідніх дахів жінки знову виставляють умову:

–  Якщо заберете й корів…

Лукавець взявся за мегафон, затрубив:

–  Маємо дані: з верхів'їв іде новий вал! До дідька полетять всі ваші лампачі!

Заврайфінвідділу стривожено вхопив його за руку:

–  Ти що, паніку зчинити хочеш?

–  Паніки не буде, а лад буде, - спокійно заперечив міліціонер.
– Хоч ви й депутат райради, товаришу Путря, а погано знаєте психологію мас… І на військовій справі слабо розумієтесь: паніка скорше буває від незнання, аніж від знання!

–  Не треба їм всього знати, - бубонів Путря.
– А надто ж твоїх оцих нічим не підтверджених даних…

–  Дощ іде, отже, вода прибуватиме! І мій обов'язок оповістити народ.
– Він знову підняв мегафон. Путря побуряковів:

–  Я категорично проти!

–  Можете скаржитись… Трублю!

І Лукавець спрямував мегафон на людей:

–  Кваптеся, зголошуйтесь, поки берем! Вода прибуде ще на два метри! А до вечора підніметься на три! Вище усіх критичних рівнів!

І це таки вплинуло. Люди знехотя, поволі стали спускатися з дахів.

Потерпілих, здавалось, не меншало в цьому великому, густо налюдненому солі. Амфібії та вертольоти не знали спокою. Ганяли сюдм й туди, вихоплювали, скидали в безпечних місцях, і лише коли повертались за черговою партією своїх пасажиріїі, солдати - повеселілі, збадьореш ділом - мали змогу обмінятись уривками вражень:

–  Я тій медичці: пікіруй, а вона почервоніла до вух і халатиком коліна прикриває… Та пікіруй, кажу, нам тут зараз не до жартів, - і сміються…

–  А мені одна бабусеищя, коли я її виніс, тііиас карбованець в руку… Я спершу й не дотямив, для чого стара мені суне той зім'ятий папірець, а вона аж просить: “Візьми, синку! На тютюнець буде!…”

Коли амфібія їхня проходила мимо обеліска в центрі села, погляд Колосовського з щемливим чуттям торкався довгої стрічки накарбованих на камені імен, що рябіли численно зверху й донизу, зникаючи десь під водою. Викликані уявою з небуття, виринали живі, ті, що на очах твоїх падали в атаках, що вмирали на руках у товаришів… Із різних республік, зрілих літ і зовсім молоді, недожиті, лежать ось тут разом у братській могилі, і тільки обеліск гостроверхий із стрічкою імен над ними каменем проріс… Міг і ти бути тут…

–  І рядові, і лейт'енанти та капітани там є, - завваживши його погляд, пояснив голова сільради.
– Тяжкий у нас фронт переходив…

–  Багато прочерків…

–  То безіменні. Без документів знаходили ми їх в полях. Але ж вони були, хоч і безіменні? Життя віддали…

Мовчки прислухались до розмови молоді солдати. Зосередженими ставали мокрі чисті обличчя, що тільки-но вмивалися сміхом, пригадуючи свіжі свої рятувальницькі пригоди. А коли після цього знімали нових, з обкислих вікон витягували чиюсь численну родину, то.були солдати тепер ніби уважніші до тих, кого рятували, руки їхні стали мовби ласкавіші…