А н н а

Се неначе казка.

Д о л о р е с

Однак се щира правда.

А н н а

А за вiщо його банiтувано? Щось я чула, та невиразно.

Д о л о р е с

Вiн, як ще був пажем, то за iнфанту викликав на герець одного принца кровi.

А н н а

Та iнфанта його любила?

Д о л о р е с

Так говорять люди, а я не вiрю.

А н н а

Чому?

Д о л о р е с

Якби любила, вона б для нього кинула Мадрiд i королiвський двiр.

А н н а

Чи се ж так легко?

Д о л о р е с

Любовi легкого шляху не треба, адже толедська рабинiвна - вiри зреклась для нього.

А н н а

Потiм що?

Д о л о р е с

Втопилась.

А н н а

Ото, який страшний твiй наречений!

Ну, правда, смак у нього не найкращий; циганка, бусурменка i жидiвка…

Д о л о р е с

Ти забуваєш про iнфанту!

А н н а

Ну, з iнфантою все невиразна справа!

Д о л о р е с

Вiн, у вигнання їдучи, пiдмовив щонайсвятiшу абатису, внуку самого iнквiзитора.

А н н а

Невже?

Д о л о р е с

Ще потiм абатиса та держала таверну для контрабандистiв.

А н н а

(смiється)

Справдi, вiн не без дотепу, твiй дон Жуан!..

А ти неначе горда з того всього, - рахуєш тих сперечниць, мов трофеї, що лицар твiй здобув десь на турнiрi.

Д о л о р е с

А заздрю їм, Анiто, тяжко заздрю!

Чому я не циганка, щоб могла зректися волi вiльної для нього?

Чому я не жидiвка?
– я б стоптала пiд ноги вiру, щоб йому служити!

Корона - дар малий. Якби я мала родину, - я б її не ощадила…

А н н а

Долорес, бiйся бога!

Д ол о р е с

Ох, Анiто, найбiльше заздрю я тiй абатисi!

Вона душi рятунок вiддала, вона зреклася раю!

(Стискає руки Аннi).

Анно! Анно!

Ти не збагнеш сих заздрощiв нiколи!

А н н а

Я б їм не заздрила, тобою бувши, нещасним тим покидькам. Ах, прости, забула я, - вiн i тебе ж покинув!

Д о л о р е с

Мене не кидав вiн i не покине.

А н н а

Знов загадки! Та що се ти, Долорес?

Д о л о р е с

Ходила й я до нього в ту печеру, де вiн ховався…

А н н а

(з палкою цiкавiстю)

Ну? i що ж? Кажи!

Д о л о р е с

Вiн був порубаний. Жону алькада вiн викрасти хотiв. Але алькад

її убив, а дон Жуана зранив…

А н н а

Та як же ти дiсталася до нього?

Д о л о р е с

Тепер я вже й сама того не тямлю…

То щось було, як гарячковий сон…

Глядiла я його, носила воду опiвночi, i рани обмивала, i гоїла, i вигоїла.

А н н а

Що ж?

Осе i все?

Д о л о р е с

Осе i все. Вiн встав, а я пiшла вiд нього знов додому.

А н н а

Такою ж, як була?

Д о л о р е с

Такою, Анно, як чиста гостя. I ти не думай, що я б йому далася на пiдмову.

Нiколи в свiтi!

А н н а

Але ж ти кохаєш його шалено.

Д о л о р е с

Анно, то не шал!

Кохання в мене в серцi, наче кров у чашi таємнiй святого Граля.

Я наречена, i нiхто не може мене сплямити, навiть дон Жуан.

I вiн се знає.

А н н а

Як?

Д о л о р е с

Душею чує.

I вiн до мене має почуття, але те почуття - то не кохання, воно не має назви… На прощання вiн зняв перстеника з руки моєї i мовив: "Поважана сеньйорито, як вам хто докорятиме за мене, скажiть, що я ваш вiрний наречений, бо з iншою я вже не обмiняюсь обручками - даю вам слово честi".

А н н а

Коли вiн се казав, - чи то ж не значить, що вiн одну тебе кохає справдi?

Д о л о р е с

(сумно хитає головою)

Словами серденька не одурити…

Мене з коханим тiльки мрiя в'яже.

Такими нареченими, як ми, пригiдно бути в небi райським духам, а тут - яка пекельна з того мука!

Тобi того не зрозумiти, Анно, - тобi збуваються всi сни, всi мрiї…

А н н а

"Всi сни, всi мрiї" - се вже ти занадто!

Д о л о р е с

Чому занадто? Що тобi бракує?

Все маєш: вроду, молодiсть, кохання, багатство, хутко будеш мати й шану, належну командоровiй дружинi.

А н н а