Входять люди, дослухаються. Латка не поспішає їм продавати, і помалу в крамниці набивається повно людей. І починається:

– Таки й правда: яка тепер школа, які тепер учителі... Ось мій п’ятий рік ходить, а що толку, одна розпуста. На святках якось пристав батюшка, питає: «Скажи, мальчик, знаєш тропар [2] хрещенію», а він йому й пече:

Раз в крещенский вечерок

Девушки гадали... [3]

А Латка додає, а Латка допікає:

– Встане - не молиться, пообідає - лоба не перехрестить.,.. Аероплани, моноплани, чортоплани, а спитай, чи хоч один з них оченашу знає...

Всі так і гунули:

– Де там! Хіба їх цього вчать!..

Дядько високий зауважив:

– Мій почав теж був у ті аеропланчики ходити, ну, та я його швидко одучив. Посилаю його до церкви в неділю, а він мені: «Треба,- каже,- сьогодні в школу - аероплан робимо».- «Як? У неділю?» - Та за лозину, та по плечах, та по спині. О, зразу присмирнів і літати забув.

За ним інші.

– Що це за вигадки? Хіба це боже діло? Рибі велено плавати - плавай, пташці літати - літай. В біблії он сказано...

І пішло:

– На мене - взяв би я того аероплана та потрощив на голові до тріски і школу таку запалив! Нащо вона нам?

– Раніш аеропланів не знали, а хіба так жилося?..

Стоїть Латка, ручки на животі склав, уже мовчить, тільки слухає, та все зітхає, та головою прихитує.

Почалася робота. Столи, табурети, навіть підвіконня в майстерні заставлено різними приладдями. Той струже, той клеїть, інший на спиртовій лампочці гріє чайника, згинає у парі перед носком чайника платівки з китового вуса. Петро Михайлович ходить од одного до другого, приглядає, учить, радиться... Роблять саме рамці. Робота кипить, але галасу немає; навпаки - що щільніше, що щиріше бралися до роботи, то коротша була мова. Чути було тільки:

– Подай! Принеси!.. Що далі?..

Приходили інші члени гуртка, дивились, подавали те, інше, хапалися виконати ті маленькі завдання, які часом їм доручали. Розмовляли нишком, хоч ніхто не забороняв говорити вголос. Навідувався дід Назар. Прислухався, як нові майстри вільно кидались невідомими для нього словами: нервюра, стабілізатор, стерно повороту, придивлявся, як горіла в їх руках робота - і вже не грала прихована під сивими вусами у нього усмішка. Працювали з ранку до вечора. Силою вже Петро Михайлович одсилав їх обідати; іноді бувало, що він сам про це забував, тоді всі залишались до вечора без обіду. Приносив хто-небудь хліба, і майстри похапцем, не кидаючи роботи, сяк-так перебивали голод. Всі аж примарніли.

Одного дня надвечір увійшла в майстерню якась (із різкою) жінка, ввічливо поздоровкалась, стала коло порога, дивиться.

– А що скажете?
– не кидаючи роботи, спитав її Петро Михайлович.

– Оце я прийшла до вас розпитатися, Петре Михайловичу, чи вони таки за ділом сюди щодня ходять, чи, може, тільки пустувати.

Петро чогось почервонів, усміхався...

– Всі, що тут, як бачите, коло праці, а може, де є такі, що й без діла блукають,- сміється Петро Михайлович.- Ваш котрий?

– А отой білоголовий,- кивнула на Петра жінка.

– Е, тітко, цього не руште, цей у нас перший майстер.

– Ну, а я вже думала так,- в жарт не в жарт почала вже весело молодиця,- тільки застану, що він тут отирається без роботи,- так і займу лозинякою: ви ж таки подумайте - схопився зранку, не поснідав, куска хліба не взяв - повіявся. Жду обідати - нема, жду полуднувати - нема. Та що ж це за лихо таке? І це щодня. Давай, думаю, піду хоч лозиною зажену!
– До Петра.- Ну, скажи мені, оце ти і їсти не хочеш?

– Ми вже їли тут.

– Видно і по вас, що їли, бач, аж очі позападали.- Озирнула всіх, похитала головою, мовчки вийшла за двері і незабаром уносить: величезний горщик ряжанки й цілу хлібину, ложки. В хлопців аж очі заблищали - раптом почули в собі вовчий голод.

Поставали кругом столу, тьопають, аж виляски ходять по майстерні. Дякують та прихвалюють.

– Та й що ж це таке буде у вас, що он аж люди загомоніли в селі? Літати, чи що, надумались?
– розпитує.

Петро Михайлович починає розповідати їй про моделю. Слухає, усміхаючись, але очі уважні.

– А вражі люди аж гудуть: нащо воно того вчитися, який із того толк? Щоб колись ото полетів та шию собі зломив. Ну, а я, правду кажучи, люблю, як ото воно гуде над головою. Отак би й полетіла, коли б хто узяв!
– Усміхається.

– Ось ми, як колись збудуємо аероплан,- мимрить Андрій з повним ротом,- посадимо вас і полетимо з вами аж за море-окіян.

– Ой не дуже тільки далеко, щоб хоч назад утрапити.

Сміються.

Як виходила, до Петра Михайловича:

– То ви вже, Петре Михайловичу, не дуже томіть їх... Хоч обідати пускайте. А то мій уже зі сну говорить. Оце якось побудив усіх. «Стерно,- кричить,- стерно зламаєш...»