– Невже ж таки справдi нiчого цього не буде?

– Чого?

– Цього всього… Цих тюрем… засланцiв… неволi… мук… шибениць… кровi… I люди будуть жити вiльно - як люди, не як раби… i як брати… i нiколи воно не вернеться?.. Нiколи?.. Невже ми дожили до цього?

I вона знову вся затремтiла з ридання. А вiн пригорнув її, гладив i цiлував їй голову i, не почуваючи, як його власнi сльози капали Талi на обличчя, казав:

– Не буде, серце, не буде неволi!.. Скiнчилося її панування… Буде нове життя… вiльне… братерське життя… щасливе…

I вони плакали вдвох сльозами великого щастя, сльозами намучених неволею i визволених невольникiв…

А вгорi над ними мигтiли зорi привiтним сяєвом i теж, здавалося, казали:

– Не буде… не буде неволi!..

Другого дня, тiльки вставши, Корецький вийшов у шкiльний сад. Громада дала до школи величенький двiр - десятини з пiвтори, i за дев'ять рокiв пробування в цiй школi Корецький, працюючи то сам, то вкупi з школярами, зробив з того двору путящий садок. Молодi яблунi, грушi й вишнi вже третiй рiк добре родили i щороку на спаса Корецький робив своїм школярам, що працювали в саду, маленьке свято, надiляючи їх садовиною.

Вiн пройшов стежкою, помiж берегами зеленої росяної трави, аж до краю садка. Там кiлька старих дубiв та липа, що росли тут ще з давнiх давен, робили гарний холодок, - тут вiн укопав столик з ослоном. Вiн згадав, як учора знайшов тут плачущу Талю, i ввесь учорашнiй день ожив перед ним одразу. Як казка, чарiвний i дивний був той день… така казка, що перед нею блiдли найфантастичнiшi з усiх казок, якi вiн знав. Убогий парубок, що заходив у город, шукаючи роботи, i несподiвано ставав там царем, не мiг почувати й половини того, що почував вiн, Корецький, вийшовши несподiвано з тюрми, щоб промовляти на вiчу до визволеного народу!..

Вiн пiдiйшов до краю саду, до тину. Зараз там починався яр, а по той бiк його, просто саду, стояли пiвзруйнованi будiвлi старої цегельнi. В однiй з тих халабуд торiк вони ховалися - вiн з Талею й дiтьми, - як їх зненацька захопив дощ. Iшли вiд Петра, й дощ ударив такий, що треба було зараз же ховатися. Забилися в найдальший куток, де не протiкало, i там сидiли, смiючися, на купцi старої соломи. Яр тут робив колiно попiд селом, попiд городами, i перiя хат, видна вiдцiля ззаду, теж робила колiно i здавалась величезною дугою, один кiнець якої був школа, а другий, просто проти неї, геть далеченько - Петрова хата, з якої видко було сюди тiльки покрiвлю. Корецький стояв i дивився на село, потiм знову пiшов садом. Було тепло. Вiн позирнув угору на синє небо, на сонце, що вже височенько пiдбилося, i несамохiть почав проказувати:

Висне небо синє,

Синє, та не те;

Сяє, та не грiє

Сонце золоте.

– Нi, ще грiє!
– подумав вiн, усмiхаючись i залюбки почуваючи на своєму тiлi його тепло.
– Та й як би ж воно не грiло - тепер, коли невольникам засяла воля?
– додав вiн i сам собi радiсно засмiявся.
– Хоч природа й байдужна до наших радощiв i мук, але тепер мусить же й вона радiти!

I, все ще всмiхаючися, вiн широко дихнув запашним холоднуватим повiтрям.

"Дышется легше, в три четверти груди…" - вихопився йому з пам'ятi вiрш Некрасова про закордоннi вiльнi краї.

– А ми хочемо й будемо дихати на всi груди!
– сказав вiн сам до себе вголос i знову засмiявся.

Почув галас i гавкотню. Озирнувся до школи й побачив, що стежкою бiгло троє: поперед усiх величезний чорний Катай; вчепившися йому в спину однiєю рукою, поспiшався за ним Володько, а трохи далi швидко-швидко лопотiла коротенькими нiжками бiлоголова Лiда. Катай з великої втiхи гавкав, дiти верещали i всi втрьох бiгли просто на Корецького.

– Чаю пити мама кличе!..
– силкувався перегукнути Катая Володько.

– Цаю, мама!.. цаю, мама!..
– пищала й собi Лiда.

– Гав-гав-гав!
– додавав своє Катай.

Катай плигнув Корецькому аж на груди i вимазав його лапами, дiти опали батька. Втихомиривши їх усiх, Корецький пiшов додому. Назустрiч їм уже йшла Таля, - її худеньке личко було все рожеве, вона трохи щулилась од сонця, що било їй просто в вiчi, а бiляве волосся здава лося золотим у сонячному промiннi.

Сiвши в хатi за стiл, Корецький знайшов на своєму мiсцi зшиток з написом на першому боцi друкованими лiтерами: "Дарую татковi Корецькому!" Це був зшиток Володькових малюнкiв: там були - все з пiдписами - i "татко, як вiн у школу йде", i "мамуся Лiду веде", i сам Володько, i баба Химка з дiдом Терешком, i Катай - усi страшенно похожi один на одного, тiльки Катай трохи одрiзнявсь од iнших. Усi були вертикальнi, а вiн горизонтальний. Корецький залюбки зостався б розглядати цi малюнки й базiкати з дiтьми, але вже був час iти в город у редакцiю. Нехотя взявся за шапку. Але на порозi зустрiв його Петро, зблiдлий i затурбований.