Дивлюсь, було, та вишукую, де та наша колишня батьківщина і ті стежечки й заулочки, що тітка Мокрина наче мені намалювала словами.

І став я просити:

– Нехай же я, тіточко, того Чорностава зблизька побачу!

Хоч добряща була і плохенька, і був я в неї, як кажуть, мазунчик, а не послухала і разу.

– Ой, дитино, що ти надумав! Там пани, там панські хорти! Розірвуть тебе на мотлошки!

– Та то мені, тіточко, байдуже, - наполягаю.

Хоч малий, а знав вже я трохи, що то пани, а що панські хорти, та цікавий, бачте, вродився, а до того дитяча сподіванка, що напасть ніби не моя часть - якось то так оборудується, що я і з лиха вибавлюсь, і свого покоштую. І чіпляюсь: «Візьміть та візьміть у село».

– Мій ти єдиночку, неможна! Ти ж маленький. От як трохи підбільшаєш, то поберемось і у село, і у ярмарок - скрізь погуляємо... Ось тобі коржики... Ось тобі горішки... Не можна! Не можна!

Як чого забажає цікава дитина, то дарма їй казати: «Не можна!», бо вона того «не можна» зроду-віку не прийма, а ще гірш розпалиться. Пече мене хоч зазирнути у Чорностав...

Одного разу кинув я об землю горіхи і сиджу, як хмара, на порозі, коли надходить батько з лісу та й пита:

– А чого се, тітчин підбічничку, сидиш, як у розсолі?

– Він журиться, що не беруть у село, - одказує Катря.
– Відкупались тітка горіхами - не хоче й горіхів, так журиться.

– Нехай собі трохи пожуриться, - каже батько, - без журби не прожить у світі.

Постояв трохи та до Катрі:

– Ти, дочко, на тому тижні була у Чорноставі? Пізненько? ввечері?

– Була, тату... одвідала Орисю...

А сама стрепенулась і спахнула, як іскра.

– Щоб ти більше у село не заглядала. Чуєш, дочко?

– Чую, тату. Більше не піду.

Батько знов побравсь у ліс, а Катря задумалась.

– А що, - дратую, - і тобі у Чорностав не можна?

Вона наче не почула.

– Катре! Катре!
– гукаю.
– І тобі у Чорностав не можна? Еге?

– І мені не можна, - одказала.

– Мене не беруть, та й ти не підеш, еге?

– І я не піду.

Словами одказує, а мислоньками, здається, десь далеко залинула.

От наче ще стоїть мені перед очима та сестра моя Катря, як тоді присмерком стояла вона в задумі коло нашої гаєвої хатки, - молоденька, як калинова квітка, трохи схмуривши чорні брови, стиснувши уста, втопивши карі очі у землю…

А далі, примічаю, і тітка Мокрина наче забува свою стежечку чорноставським яром.

«Мабуть, і тітці заборонив батько!» - думаю.

Та й питаю:

– Тітко, чому се ви не одвідаєте родини?

А батько чує.

– Часу не маю, мій голубе!

– А перш-то ви мали час?
– чіпляюсь.

Озвався батько:

– Бач, сестро, як твій підбічничок бере тебе на решето. А я так думаю: коли вже йому кортить погуляти у Чорноставі, то ти не впиняй, - нехай тудою простує. Як не порвуть хорти, то, може, так він там присмачить, що зостанеться у панському дворі, і сквапний з його дворак випеститься...

А тітка перехоплює:

– Якого іще там дворака видумали! Та боронь Боже.. Оце напались на дитину! Дитина тільки спитала. Хіба вже не можна спитати? Навіщо йому той Чорностав здався? Він зна, що нам тут, у лісі, в затишку, краще... Хоч людей не густо і трохи ніби самотненько, та спокій в нас... А пташок у лісі! А зимничок! Правда, Матвійку? (Се вже до мене). В нас у гаю і малина, і суниці, і полуниці... Схочемо, то зловимо собі зайчика... спорядимо гойдалку...

– А я так думаю, нехай він свою волю волить, - править батько.

– Та я туди вже й не хочу, - кажу, - байдуже мені той Чорностав... Се я тільки пожартував...

Любив я свого батька і шанував. Був він маломовний і ніби похмурий, хоч від нього ніхто урази не дознавав, але нікого він і не голубив, а проте одно його абияке слово переважувало наймильші тітчині пещоти [2] і ласощі. Коли, було, часом трапиться мені спокутувать, то його поглумка гірш не те лайки - бійки, а як він до мене озветься, дещо спита, попожартує або дечому навчає, то вже я величаюсь, як Мошко на хрестинах. Аби йому догодити, чого б то я не занедбав, чого б не віджалував!

Так і занедбав я Чорностава.

Ріс я в лісі на самоті і бавився, як сам собі знав. Товариша однолітка не було. Сільські діти давненько перестали заглядати у пущу, бо хто колись заглянув, то так добре пам’ятав панську кару, що й другим заказав тудою заглядати. До того дітвору спиняли старші, бо, караючи сміливу дитину, теж і батька її і матір карали. Не минала кара і недбалого лісника, що не приміг впильнувати малого злочинця.

Пан частенько оглядав свої добра і проїздив пущею. Сидить у повозі ще не старий, - тільки дуже отілий - очі гострі, хижі, недобрі, усе їх мружив і уса підгортав. За повозом зап’ятники, а поруч верховні. Було, повоза ще не видко, ледве чутно, як торохтить, а вже тітка Мокрина вполохана аж труситься, ховає Катрю у комору... Мені шепоче, щоб тихо сидів десь поза кущами...