— Я була непритомна.

— Це правда, але коли ти розплющила очі, то подивилася на мене так пильно…

— Нічого дивного — ти ж бо врятував мене від рогів грізного зубра.

— … і прошепотіла: «Дякую»…

— Дрібниця, не варто про це говорити, — мовила Анна глузливим тоном, якого не вловив юний дружинник, поринувши в спогади.

— … А тоді спитала: «Як тебе звати?»

— Пилипе!

— Еге ж, ти вимовила моє ім’я так ніжно!.. Промов його ще раз.

— Пилипе…

Опустивши руки, розслабившись і трохи аж оціпенівши, Анна роздивлялася в темряві свого супутника на полюванні, наче бачила його вперше: трохи вищий за неї, білявий чуб, така сама борода, великі блакитні очі, міцний рівний ніс, дуже білі зуби, повні вуста, плечистий, мускулясті руки й ноги. Пилип справляв враження дуже спритного хлопця. Анна часто, сміючись, порівнювала його із зайчиком, хоч Пилипові це й не подобалося.

— Не думаю, що зайчик урятував би тебе від рогів зубра! — бубонів тоді він.

Його сердитий вигляд вельми розважив її, і Анна так і прозвала хлопця — Зайчиком. Перегодя юнак і сам уже сміявся з її жартів.

Чому така важка була рука, що її Анна простягла до нього? Коли її пальці торкнулись його щоки, Анні здалося, ніби вони в неї закам’яніли. Та помалу вони ожили й занурилися в таку шовковисту бороду, що Анна аж затремтіла. Ця борода була зовсім інша, ніж батькова, яка колола її тендітну долоню, коли Анна в дитинстві горнулася до батька. Пилип навіть дихати не наважувався, боячись, що Анна перестане його гладити.

Вони довго стояли мовчки, дедалі більше сповнюючись хвилювання. Від фортечних стін долинув сміх і повернув їх на грішну землю. Повіяв вітер. І раптом стало так холодно!

Вони квапливо спустилися крутими сходами вниз. Там стояла Олена. Вона кинула на Пилипа підозріливий погляд.

— Що ти робив там угорі з княжною?

— Олено, облиш мене… Я востаннє милувалася рівниною.

— Хіба дівчина милується рівниною вдвох із чужим хлопцем напередодні свого одруження?

— Ой, та годі тобі про це одруження! Після того, як приїхав французький єпископ, воно у тебе з язика не сходить.

— Твій батько теж тільки про це й говорить! Гадаєш, він зрадіє, як дізнається, що його заручена дочка дозволяє іншому крутити їй голову?

Анна підійшла до годувальниці; очі в княжни палали люттю. Олена не встигла й ворухнутись, як холодна рука ляснула її по обличчю.

— Я знаю, хто мій батько, і знаю, звідки я повертаюсь. Ти образила мене, подумавши, що я бодай на мить могла про це забути. Мене виховали бути королевою, і я, з Божою ласкою, буду гідна того місця, яке батько призначив для мене.

Не звертаючи уваги на Пилипа, який стояв збоку, Анна відвернулася й повільно пішла до палацу, де її зустрів Всеволод; вигляд він мав стурбований.

— Сестричко, де ти була? Наш брат Володимир незадоволений, що ти так надовго покинула залу, це викликає подив у його гостей.

— Не турбуйся, зараз я скажу їм, де я була, вони мене зрозуміють.

У бенкетній залі було тепло, обличчя в гостей розчервонілися й блищали від поту. Тут стояв такий міцний запах страв, вин та випарів, розлягався такий гучний гамір, що Анна аж зупинилася на порозі. Її побачив воєвода князівської дружини, вклонився і дав знак іти за ним, прокладаючи їй дорогу поміж п’яних гостей. Діставшись до Володимира, Анна попросила його домогтися тиші. На знак свого володаря воєвода засурмив у ріжок. І гості одразу ж принишкли. Анна, стоячи, мовила:

— Брате мій, друзі мої, я знаю, що вас здивувала, а може, навіть засмутила моя відсутність. Я вибачаюсь перед вами. Я була на фортечних стінах, востаннє милувалася благородним містом Новгородом. Я подумала, що його ніщо в світі мені не замінить, що ніколи я не зможу його забути. Я довіряю всім вам, хто зібрався тут, це місто-скарб, яке на весь світ засвідчує велич нашого народу.

Схвильована Анна сіла під оплески гостей, які в один голос загукали: — Хай живе Анна Ярославна! Хай живе Новгород!

Володимир підвівся й собі крикнув:

— Хай живе Новгород! Хай живе королева Франції!

— Хай живе королева Франції! — підхопили гості.

Наступні дні минали тільки в святах, полюваннях і бенкетах. Новгородці та їхній князь уже не знали, що робити, аби втішити ту, яка невдовзі назавжди покине їх. Коли настала пора від’їзду, до почту кинулися молоді й старі, благословляючи Анну зі сльозами на очах. Два великі вози насилу вмістили численні подарунки від торговців, єпископа та Володимира.