— Так, ніколи.

— То звідки ви знаєте про його кімнату?

— Це вже інша річ. Я тричі бував у його кімнатах — двічі під різним приводом чекав на нього і йшов звідти до його повернення. А втретє... ні, про це я не буду розводитись перед поліційним детективом. Скажу лише, що того разу я дозволив собі переглянути його папери — і наслідки були найнесподіваніші.

— Ви знайшли щось компрометуюче?

— Нічогісінько. Оце мене і вразило. Тепер ви бачите, до чого тут картина. Це свідчить, що він — людина дуже багата. Але як він надбав це багатство? Він неодружений. Його молодший брат служить начальником станції десь на заході Англії. Кафедра дає йому сімсот фунтів на рік. А тим часом він має справжнього Ґреза.

— То й що?

— Висновок дуже простий.

— Ви хочете сказати, що це багатство надбане незаконним чином?

— Отож. Але в мене є й інші причини вважати так: десятки найтонших ниток ведуть звивистими шляхами до середини павутиння, в якому переховується ця отруйна, нерухома зовні істота. Я згадав Ґреза лише через те, що ви бачили цю картину самі.

— Справді, містере Холмсе. Усе, що ви розповіли, дуже цікаво. Навіть більше ніж цікаво — просто дивовижно. Але вкажіть нам на щось певніше. Яким чином він добуває ці гроші? Що це — пограбування, фальшування, вбивства?

— Ви читали коли-небудь про Джонатана Вайлда?

— Ім’я нібито знайоме. Хтось із роману, авжеж? Не дуже я полюбляю цих детективів з романів — це хлопці працьовиті, але ніде не сказано, як вони працюють. Це все чистісінькі вигадки.

— Джонатан Вайлд — не детектив і не герой роману. Це відомий злочинець, що жив у середині минулого століття.

— Тоді мені немає до нього діла. Я людина практична.

— Містере Маку, найпрактичніша річ, яку ви можете зробити в своєму житті, — зачинитися на три місяці в кімнаті і по дванадцять годин на добу читати історію злочинів. У ній усе повторюється — навіть професор Моріарті. Джонатан Вайлд був таємною силою всіх лондонських злочинців, яким він за п’ятнадцять відсотків винагороди дарував свій розум і свої здібності. Старе колесо обертається, і все вертає на попередні місця. Все, що ми бачимо, колись уже було і буде знов. Я розповім вам іще одну-дві речі про Моріарті, — вони можуть зацікавити вас.

— Вони справді зацікавили б мене.

— Я мав нагоду дізнатися, хто перша ланка в цьому ланцюзі — в ланцюзі, на одному кінці якого — цей Наполеон злочинного світу, а на іншому — сотня дрібних крадіїв, шахраїв та пройдисвітів; середню його частину складають найрізноманітніші злочини. Начальник їхнього штабу — полковник Себастьян Моран, так само неприступний для закону, як і сам професор. Як ви думаєте, скільки він платить полковникові?

— Не можу сказати.

— Шість тисяч на рік. Ось вона, ціна розуму, встановлена, як бачите, в дусі американських ділків. Я довідався про це випадково. Це більше, ніж отримує прем’єр-міністр. Це дає вам уявлення про прибутки Моріарті й масштаби, в яких він діє. Ще одна подробиця: я поцікавився кількома останніми чеками Моріарті — звичайнісінькими, найбезневиннішими чеками, якими він сплачує свої господарські рахунки. Їх було видано на шість різних банків. Що ви на це скажете?

— Справді дивно! А що скажете ви?

— Те, що він хоче запобігти пліткам про його багатство. Жодна людина не повинна знати, скільки грошей він має. Певна річ, що в нього не менше ніж двадцять рахунків у різних банках: найбільшу їхню частину розміщено, мабуть, у Німецькому банку чи в «Ліонському кредиті». Якщо вам випадуть раптом один-два вільні роки, то раджу вам присвятити їх вивченню особи професора Моріарті.

Інспектор Мак-Дональд цілком заглибився в розмову. Його розібрала цікавість. Але практичний шотландський розум урешті змусив його повернутися до справи.

— Постривайте, — сказав він. — Ви з вашими бувальщинами відхилилися трохи вбік, містере Холмсе. Зараз нам лише відомо, що між професором та злочином у Берлстоні існує певний зв’язок. Такий висновок ви зробили з того попередження, що його надіслав оцей Порлок. Чи можемо ми припустити щось іще?

— Можемо висловити кілька здогадів про причину вбивства. Як я зрозумів з ваших слів, це вбивство здається незбагненним або принаймні не піддається поясненням. Коли ж звернутися до згаданих нами джерел злочину, тут можуть бути дві різні причини. По-перше, вам слід знати, що Моріарті тримає своїх людей у залізних лещатах. Порядки в його спілці жахливі. У його кодексі існує тільки одне покарання — смерть. Отож ми можемо припустити, що цей убитий Дуглас, який міг бути одним з людей цього короля злочинців, зрадив свого проводиря. Він дістав кару, й про це дізналися всі, щоб страх смерті зробив їх ще покірнішими.

— Це лише припущення, містере Холмсе.

— Інша причина — це одна із звичайних шахрайських витівок Моріарті. Чи було там щось украдено?

— Я не чув про таке.

— Якщо було, то це, звичайно, свідчить проти першого припущення і на користь другого. Моріарті могли залучити до цієї справи обіцяною часткою від здобичі або запросити керувати нею за певну платню. І те, й друге однаково можливе. Але хоч як би там було, — навіть коли існує третє пояснення, — відповіді на ці питання слід шукати в Берлстоні. Я добре знаю нашого професора, тож певен: там залишилося дещо таке, що врешті-решт приведе нас до розв’язки.

— Тоді їдьмо до Берлстона! — вигукнув Мак-Дональд, підхопившись зі стільця. — О Боже! Я й не думав, що вже так пізно. Даю вам, джентльмени, п’ять хвилин на збирання.

— Цього вистачить нам обом, — підводячись, відповів Холмс. Він швидко змінив свій халат на дорожнє пальто. — А по дорозі, містере Маку, розкажіть мені все, що знаєте.

Того «всього» виявилось занадто мало, але все-таки досить, аби переконати нас, що ця справа варта якнайпильнішої уваги фахівця. Холмс, вислухавши скупі, незначні подробиці, пожвавішав і раз у раз потирав свої тонкі руки. Довгі тижні нудьги залишилися позаду, і тепер він нарешті знайшов гідне застосування своїй дивовижній енергії, як це буває в талантовитих людей, коли тривалий час не користуються їхніми послугами. Бездіяльність робила його гострий розум неначе тупішим та іржавішим.