Так Галя дізналася: ще від початку двадцятого століття люди з українських земель розбредалися по світу на лови кращої долі. Хтось їхав за океан, хтось осідав у безмежних тайгових просторах Сибіру. Після громадянської війни, коли Україну вперше почали морити голодом, її прадід разом із родиною подався в тайгу. По дорозі дівчинка-первісток померла, не витримала переїздів. Син Павло народився в Гармашів уже на новому місці, коли вони прибилися до невеличкого села в глухому сибірському урочищі й завели власний хутір.

У тому селі, Данилівці, доживали свій вік старенькі діди й баби. Нечисленна молодь на той час майже вся полягла на фронтах: хто воював за адмірала Колчака, хто проти нього, хто сам по собі розбійничав у тайзі, нападаючи на червоних, колчаківців та мирних жителів. Місце для того, аби заховатися й пустити коріння, виглядало ідеальним. Тому Гармаші, як наймолодші, потроху ховали корінних жителів Данилівки на місцевому цвинтарі за селом, попід самою тайгою. Згодом сюди прибилося ще кілька родин з України. Як вони знайшли своїх, лишалося тільки гадати. Данилівка потроху оживала, відбудовувалися хати, міцно ставали на ноги господарства. Земляки йшли сюди, приваблені чутками. Приходили люди з інших країв — у пошуках кращої долі після громадянської війни з насиджених місць піднімалися родини по всьому Сибіру. Але українців у Данилівці далі лишалося найбільше, хоча багато хто змінював прізвища на російський манер. За негласною домовленістю хазяї стримували себе, аби не пішла про них слава, як про куркулів. Адже відомо: ті, хто вміє господарювати на землі — вороги Радянської Влади. Тому колгосп «Червоний Жовтень», організований тут у тридцятих роках, задніх не пас, але й у передові господарства вперто не вибивався. Час від часу, збираючись разом, «сибірські» українці говорили про те, що нині слід перечекати, закріпитися, не проявляти себе, не афішувати власних традицій на чужій землі, але тримати тут своїх людей при владі. Словом, дві третини села жили ніби в змові проти Радянської Влади. Прийнявши її про людське око, тримали величезні дулі в кишенях.

Звідти, з Данилівки, Павло Гармаш у сорок першому пішов на фронт. Туди повернувся, брязкаючи медалями.

Десь у тих краях шукав і знайшов скарб.

Усе це сприймалося не інакше, як красива легенда. Та Галя не перебивала маму. Власне, про українські поселення в Сибіру вона знала трошки більше, аніж про дідів скарб, але так само небагато. Адже її мама познайомилася з Павлом Гармашем уже коли він перебрався з Сибіру в Україну і ловив тут, на Чернігівщині, бандитів. За материними словами, Галина бабця так само слухала чоловіка, роблячи очі круглими, але так само не всьому вірила. Він говорив так палко, як говорять усі, хто конче прагне прикрасити дійсність.

— Ну, а що з тим зошитом вийшло?

— Подробиці тобі нехай пан Кость розкаже. Він свою адресу залишив. Я й сама не все знаю, — призналася мама, потім, витримавши невеличку паузу, додала: — Зошит після смерті твоєї бабці переховувала я.

— Ти? — у Галі забракло слів, аби виказати почуття, що охопили її.

— Мама так само не могла мені всього пояснити. Просто коли відчула, що скоро помре, дала його мені й просила заховати далеко, нікому нічого не казати й берегти сховок. Прийде час — про зошит запитають. Якщо не запитають, я мусила передати його на зберігання комусь із своїх дітей.

— Що означає оте «прийде час»?

— Поняття не маю. Твоя бабуся назвала три прізвища — Сотник, Бражник, Кохан. У кожного з них є стара фотографія — груповий знімок, зроблений влітку сорок четвертого року. Де саме — не так важливо, головне — дата стоїть на звороті кожного фото. Ось таке, дивись.

Мама вийшла до сусідньої кімнати, повернулася з томиком «Прапороносців», який завжди чомусь стояв на видному місці в книжковій шафі, хоча ніхто в родині Чубуків не вважав себе палким прихильником творчості Олеся Гончара. На очах у доньки обережно ножицями підчепила папір на звороті обкладинки й видобула звідти невеличке, дев’ять на дванадцять, трохи пожовкле від часу фото. Галя буквально висмикнула його з материної руки, вп’ялася в нього очима.

Четверо молодих хвацьких фронтовиків стояли пліч-о-пліч, п’ятий присів перед ними. Крайній ліворуч наставляв «ріжки» своєму сусідові, в якого був найсерйозніший з усіх вираз обличчя. Він навіть виструнчився перед об’єктивом. На плечах молодого вусаня, що стояв третім ліворуч, були погони з відзнаками старшого лейтенанта. В обличчі того, хто примостився спереду, Галя вгадала щось невловимо знайоме.

— Це… — юна тицьнула пальцем.

— Кость Сотник, — підтвердила мама її здогад. — Пан Кость. Старший лейтенант — твій дід, Павло Гармаш. Ліворуч від нього — Дмитро Кохан, по боках — Юрко Бражник і Гриць Коломієць, його вбили. Не на війні, тоді… Ну, словом, я ж тобі кажу — подробиць не знаю. Значить, або самі вони, або ті, хто отримає від них таке фото, повинні прийти по зошит. Навіть якби чекати довелося сто років. Бачиш, минуло менше часу.

— Це все добре, — Галя ще раз подивилася на усміхнене дідове обличчя, повернула знімок матері. — А ніхто не сказав, що з усім оцим ми повинні тепер робити?

— Ось так, Галю, все скінчилось, — завершив розповідь пан Кость, і дівчина з подивом відзначила: час пролетів зовсім непомітно, хоча оповідач говорив кострубато, не вдавався до художньої обробки, лише переповів їй сухі факти з того, що сталося з ним та його друзями в тисяча дев’ятсот сорок шостому році. — Ті, хто знав про записи твого діда й шукав їх, були впевнені — Павло передав зошит комусь із нас. Він збирався це зробити, але потім передумав: у нас тоді в кожного були родини, і він не хотів підставляти всіх під небезпеку.

— Виходить, Гармаш, — дівчина ще не наважувалася назвати того вусаня з фотографії своїм дідусем, — підставив свою?..

— Навряд чи ви можете засуджувати його, Галю, — похитав головою пан Кость. — Думаю, Павло діяв за законами парадоксальної логіки: навряд чи ті, хто полював за зошитом, припустять, що Гармаш довірить таємницю дружині чи, Боже збав, дитині. Але водночас навряд чи хтось міг би на секунду припустити, що він свідомо наражатиме на небезпеку когось із нас, віддаючи записи на зберігання в інші руки. Ми — Павло, Дмитро, Юрко і я — збиралися розділити записи на чотири частини…