У новій книзі віршів Костянтин Москалець добірними текстами спростовує власну ж тезу про «заранні пошуки добірного народу»: цей Народ — Поети, які не загубились «у мандрах по чужих та рідних українах», які чують тишу Пречистої Діви Марії світанку, які вміють кохати Сосну й називати сестрою Лілею, — цей Народ є головною дійовою особою цієї збірки.
Костянтин Москалець
Нічні пастухи буття
А в тій стороні були пастухи, які пильнували на полі і нічної пори вартували отару свою.
Євангелія від святого Луки, 2.8
Людина — пастух буття.
Мартін Гайдеґґер, «Лист про гуманізм»
Яскравіше палай, наше пастуше багаття! Сумно було б нам без тебе в цю пізню осінь, в ці сліпі, непроглядні ночі! Ні, я не жалкую, що пішов у нічні пастухи!
Вілій Москалець, «Нічні пастухи»
***
холодний падолист вологі пасма диму сурма над водами проклятими і міст далеко в небі сяє аметист розкішного утраченого риму далеко рідний край стрункі його собори і сніг далеко — чистий золотий і триєдине втілення мети і вічні голоси дітей знадвору ти знов поквапився воскреснути — і от заранні пошуки добірного народу не принесли сподіваного плоду побільшивши число земних марнот що ж виплекай безсоння і святкуй сяку-таку нікомуненалежність і збережи невитрачену ніжність очікуючи смерть свою гірку Єва
простоволоса й боса ти стоїш на вітрі з ароматом помаранчів довкола землі світяться вигнанчі вуста самі про себе шепчуть вірш і ти не хочеш повертатися туди де голос люблячий прокинутись благає життя теперішнє й тутешнє — сон без краю тебе ніхто не зможе розбудить Храм
І
Василеві Івашку
Я цілу ніч не спав. Густої тиші мед точився спроквола на землю березневу; я по рядку пригадував сонет, якого написав Микола Зеров. I догорала свічка як на зло, дрімали по кутках сумні примари, життя пікомуненалежне пропливло, мов сірий дим над volle lacrimarum [1] . …А вже коли займалося на світ і очі відмовлялися від зору, сонет згадався — суто Партеніт, стрункий так само, вічний і прозорий.1
долина сліз (лат.)
II
Олесеві Ільченку
Гербату п'ю. Надворі ніч густа. Далеко гори, і вуста, і доня. Сніг випав, сніг тихесенько розтав у Богових натруджених долонях. А вірш Сашків із голови не йде, і, затуляючи його, мов свіжу рану, усміхнено повторюю оте: «Як хороше летіти так до храму…»Молитви до чужого
І
Кручуся, як мертва сорока з фіалкою в дзьобі. Її підвісили за лапки, перед входом, вершники. «Костику» — і мертва пташка, яка крутиться на вітрі з чотирма сходинками, відбиваючись у ошатній вітрині зі срібними причандалами. І тільки фіалка, що обертається вкупі із тілом, ще свідчить про воздаяння рубінової крові, ущерть налитої до фіалу. II
Аякже, вежа, добре обтесане каміння, переходи, балкони, ґалереї, вежа, покрита ґонтою, і висока, і, знову ж таки, самотня — між хмар, які течуть на північ, друзки двох-трьох вибухів сонця забутого, призабутої радості і вміння. Задля того, щоб потім довше блукалося ґалереями, балконами, переходами від одного місячного сяйва до іншого. — У розкинутих, як жінка, квітучих абрикосових галузках, що були перш ніж ти оселився тут і заходився тужити, на вежі, аякже. III
І ця незвична трава, така трава надвечір, коли вже поїхала остання електричка на північ, а ти тільки посміхався, передчуваючи люте безсоння, якого не буває у трави, такої трави, такої тихої-і-лагідної, наче голос мами, що запитує, чи купив я мінеральної води, а вслід за цим надходить звістка про чиєсь самогубство, і ти виносиш їм гроші, карбованець- два, хто скільки може, хто скільки хоче, — трава така от, незвична, зелена, густа, перша і остання.