Пишномовство було нині в моді. Заразна, відверто кажучи, штука… Я з жалем відзначав, що навіть у Бесідах Звитяжці все частіше віддавали перевагу не коротким і ясним випадам і не ударам без замаху, а довгим фразам із безліччю вивертів і двозначностей. На жаль, столичні звичаї воліють бути кращі…

Не минуло й півтори сторожі, як есток повернувся й доповів, схвально поплескуючи спітнілого Придатка ефесом по стегну, що в Кабірі ні про що не базікають. Тобто не те щоб зовсім ні про що, і не те щоб усі Звитяжці в столиці заховали клинок балакучості в піхви обережності – я подумки прокляв Тризубого Кра з його манерою висловлюватися – і так далі, і тощо, і ще багато слів було вимовлено естоком у тому ж стилі.

Коли я нарешті зрозумів причину красномовності зазвичай мовчазного Заррахіда, то ледве стримався, щоб не розреготатись. Клянуся гуркітливим ковадлом Нюринґи, він намагався мене розвеселити! Певно, після Шешезового візиту й безсонної ночі я мав не найкращий вигляд, ось вірний Заррахід і намагався повернути засмученому Єдинорогові колишній блиск.

Що ж, коли так – то есток мав успіх. Щоправда, ненадовго, бо мій збадьорений настрій швидко зійшов на сумовиті пси, щойно я задумався над тим, чого це раптом на Звитяжців напало таке дивне оніміння. Пишномовство пишномовністю, а брехати мені Заррахід не буде.

Кабір мовчить за три дні до турніру?! Та радше дерево перестане горіти у вогні, а вода спричиняти іржу! І все ж…

Невже примари Мейланьських легенд дістануть мене й у Кабірі? Я не знаю тебе, надщерблений Кривий Киличу з назавжди зіпсованим Придатком, але якщо в маленькій Хаффі з’явилися Тьмяні, багато хто розділить твою долю. Тебе це втішає, Киличу? Мене – ні.

– Усе готове до виїзду, Вищий! – доповів Заррахід, який щойно вислухав одного з Малих слуг.

О так, я ж збирався в місто…

…А у дворі біля внутрішніх воріт уже били копитами по бруківці двоє коней, завчасу виведені зі стаєнь, і Звитяжець-брамник, – Південний тризубець Цзи на прізвисько Третій Вус Дракона – презирливо поглядав на суєтних конюхів-Придатків.

Брамника мені свого часу порекомендував Заррахід, і відтоді Третій Вус беззмінно стояв на сторожі біля входу в Кабірський дім Єдинорога. Беззмінно – бо тризубець мав одразу двох Придатків, і доки один із них їв або спав, другий був готовий нести службу.

Було в цьому щось непристойне, але я довіряв вибору Заррахіда, та й Третій Вус Дракона ніколи не брав участі ні в Бесідах, ні в турнірах – то ж приводу до пліток не давав. А одного разу мені випадково довелося побачити, як він танцює глупої вночі в порожньому дворі, перекидаючи сяючий місяць через свої хвилеподібні леза – і я перестав замислюватися над дивацтвами свого брамника. І полюбив визирати у вікно, коли настає повня.

Про все це я думав, доки Придаток Чен виходив у двір і сідав на коня, відкидаючи ліву полу верхнього халата-каби із зеленого шовку – щоб тканина не туляла мені огляд і не заважала під час поїздки спілкуватися з Заррахідом. Сам есток, супроводжуючи мене, зазвичай розташовувався на правому боці свого Придатка, який однаково володів обома руками, таким чином при кінному виїзді в місто ми опинялися майже впритул – це, ясна річ, дуже зручно для приватних розмов у міській товкотнечі.

І не обов’язково верхи.

– Відчинити брама перед Вищим Мейланя Дан Ґ’єном! – коротко і владно продзвенів есток Заррахід, суворо дотримуючись усіх належних інтонацій і ритуальної дистанції між нами – рівно півтори довжини мого клинка. Звісно, брама відчинили б і так, без спеціального наказу, але традиції є традиції, і не мені змінювати встановлене предками.

А якщо вже змінювати, то починати варто зовсім не з церемонії виїзду в місто.

Придаток Чен підвівся в сідлі, влаштовуючись зручніше, і злегка зачепив підборами кінські боки, через що нервова тварина затанцювала під нами, застригла вухами і спробувала стати дибки. Я лунко шльопнув коня по крупу, Придаток Чен туго натягнув повід – і за мить ми рушили повз молодцювато виструнченого Цзи Третього Вуса.

Я не знаюся на конях, і мені не соромно про це казати. Деякі кабірські Звитяжці віддають перевагу кінним Бесідам, і від них тільки й чуєш про сідла, правильну посадку Придатків і переваги удару руба при швидкій їзді. О ні, це не для мене… Дан Ґ’єни, звичайно, визнавали коней, та лише як зручний засіб пересування, а вести Бесіди ми полюбляли по-дідівськи – не на стрибучій спині ошалілої тварини, а маючи під Придатковими ногами надійну і звичну землю.

Мейланьські Дан Ґ’єни ведуть Бесіду пішими, і тому ми завжди віддавали належне блискавичному випаду, байдуже ставлячись до рубання. Хіба в крайньому разі…

Утім, я не сумнівався, що в столичних стайнях Мейланьського Єдинорога жують свій овес не найгірші коні ненайгірших порід. Звісно, Заррахід постарався… он, їде позаду, як вилитий, мов народився в сідлі!

Цікаво, а де насправді народився мій чудовий дворецький, мій суворий і мовчазний есток Заррахід?

– Куди поїдемо, Вищий? – делікатно запитав Заррахід, порівнявшись зі мною.

За межами дому, та ще й наодинці, есток трохи послабляв сталеві обручі пристойності, які сковували його звичайну поведінку. Крім того, схоже, щось хвилювало Заррахіда після виїзду в ранковий Кабір.