Ігор підійшов ближче. Подивився на ліве передпліччя. Побачив багато синіх крапок, які не складали ні малюнка, ні тексту. Задумався.

— А твій батько де? — запитав раптом Степан.

Ігор подивився садівникові в очі. Заперечливо хитнув головою.

— Десь у Києві Мати від нього давно пішла. І правильно зробила, — Ігор зітхнув. — Ми йому були непотрібні.

— І що, ніколи з ним не зустрічаєшся? — з сумнівом у голосі поцікавився Степан.

Ігор не поспішав із відповіддю. Задумався. Потім знову заперечливо хитнув головою.

— Навіщо? Мені й так непогано. У мене на згадку про нього кілька шрамів залишилось.

— Що, бив? — обличчя Степана на мить прибрало лютого, сердитого виразу.

— Ні. Мати його зі мною в парк на атракціони відправляла. Він мене відпускав самого, а сам йшов пиво пити й теревенити з мужиками. Одного разу мене велосипедист збив, руку зламав. Другого разу ще гірше…

Садівник скривив губи.

— Добре, — махнув рукою. — До дідька його! Забудемо!

Ігора розважила реакція Степана. Він посміхнувся і знову втупився у «розмазане» часом татуювання.

— Знаєте, а можна спробувати «прочитати» цю шифровку, — після недовгих роздумів сказав хлопець.

— Як же ти її прочитаєш?!

— Треба на цифровик сфотографувати! На цифрову камеру. А потім файл з фотографією на комп’ютері «покрутити». Може, щось і вийде! У мене друг є, класний комп’ютерник. У випадку чого допоможе!

— Ну, прочитаєш — з мене пляшка! — усміхнувся Степан, на обличчі якого в цю мить, крім насмішки, доброї й необразливої, на адресу сина господині нічого іншого прочитати було неможливо.

Ігор виніс з дому цифровий фотоапарат, зробив кілька знімків татуювання.

Ігор випив кави з молоком і засів за комп’ютер. «Злив» на нього фотографії з цифровика. Збільшив, потім зменшив, покрутив так і сяк, але «розмите» роками татуювання так і залишилося незрозумілим. Розпорошені синюваті крапки не утворювали ні малюнка, ні слова.

— Добре, — змирився з невдачею Ігор, — поїду до Коляна в Київ. Якщо й він не зможе щось з цим зробити, значить — гаплик! Залишусь без пляшки від садівника.

Переніс фотографії на флешку, поклав її в кишеню куртки.

— Мамо, я до міста! — сказав Олені Андріївні. — Увечері повернусь. Щось привезти?

Олена Андріївна покинула прасувати. Замислилася.

— Чорного хліба, якщо буде свіжий! — нарешті мовила.

Сонце піднімалося вище. Повітря ще зберігало приємні теплі пахощі літа. Осінь поки не відчувалася, ніби не слідкувала за календарем. Тому й трава була ще зелена, і листя на деревах. Маршрутка на Київ під’їхала до зупинки хвилин за п’ять, підібрала Ігора і так рвонула з місця, ніби за кермом сидів Шумахер, а не неголений немолодий дядько в кепці, чоловік місцевої аптекарші.

Водій умикнув «Шансон» і озирнувся на салон, перевіряючи: чи не буде протестів з боку пасажирів. Пасажири ж бо різні бувають! От, наприклад, колишня директорка школи — вона «Шансон» й на дух не переносить. Він, водій, щойно її побачить, взагалі радіо вимикає. Але сьогодні вона, напевно, в Києві справ не має, тож можна проїхатися з музичкою.

Ігор почав думати про Степана і його татуювання. Механічно перевірив рукою: чи на місті флешка.

На мить виник сумнів: чи не бреше цей Степан? Може, насправді там якісь зеківські еполети були наколоті і він їх просто прибрати хотів, щоб не лякати людей своїм в’язничним минулим? До речі, треба би було спитати: чи не сидів він сам? Адже батько, за його словами, тричі сидів! А яблуко від яблуні… Хоча, що він сам, Ігор, про свою «яблуню» знає?! Доброго — нічого! Не приведи Господь, він теж таким стане?!

Доречно, точніше до теми його роздумів, цієї миті на «Шансоні» почалася жалібна зеківська балада про матір, що чекає сина з зони. Почалася, і збила Ігора з думки.

Так він і доїхав за півгодини до Києва, дивлячись у вікно маршрутки і ні про що вже не думаючи.

Далі вже на метро до Контрактової площі.

Його друг дитинства Колян працював програмістом у банку. Може, і не програмістом, але займався він комп’ютерами. Чи то ремонтував їх, чи то програми контролював. У кожному разі, серед знайомих і друзів Ігора він був єдиним фахівцем з комп’ютерів, і, як багато хто з них, був трохи химерний, ніби сам заразився колись комп’ютерним вірусом. Міг раптом ні сіло ні впало змінити тему розмови або замість відповіді на конкретне запитання почати верзти якісь нісенітниці. Він і десять років тому таким був, і двадцять. Пощастило їм, що росли разом, вчилися в одній школі, і навіть армія їх не роз’єднала — опинилися в одній частині під Одесою.

Для Коляна ця служба минула безтурботно. Командиру частини якраз комп’ютер у кабінет поставили. Колян швидко навчив його найголовнішому — бавитися в комп’ютерні ігри. І полковник щотижня відправляв його в Одесу за новими іграми.

А Колян не дурень: більше однієї гри за раз ніколи не привозив.

Ігор часто заїжджав до нього, коли бував у Києві. Просто так, без діла. Побалакати, пива випити. Робочий режим у Коляна був не суворий. Лише один раз його викликали на роботу по мобільному — зависла якась програма.