І перш ніж я встигла сказати йому «ні» (чи доки я зважувала, що йому відповісти), до вітальні знову рвучко зазирнула тітонька і, відсапуючись, сказала, що для неї велика радість бачити нас у згоді, і вона певна, що ми з Честером будемо щасливою парою.

Німмо потис мені руку (йому вистачило тактовності й глузду не цілувати мене) й прожогом вискочив з кімнати. Я зразу ж спитала тітоньку (навіть не сказавши, що не маю наміру йти з ним до вінця), чи знає він, у якому я становищі.

— Звичайно, знає.

Це вже мене й справді зацікавило (досі я гадала, що для Німмо над усе була його респектабельність), і я спитала, як же він це сприйняв. Але тітонька знову розлютилась і лише процідила:

— Затям, він не дурень, і тим маєш дякувати за це богові. Тримай язика за зубами — і повір мені, він теж мовчатиме, як німий.

Я спробувала уявити собі подумки їхню розмову, і, перебуваючи у такому «філософічному» настрої, знов подумала (а може, цьому якось сприяв і той пікантний стан, в якому я опинилась),— який усе-таки розмаїтий і цікавий мій світ, коли подивитись на нього «зсередини». І вже не пригадую, як саме і за яких обставин я згодилась на пропозицію Німмо (пам'ятаю тільки, що все остаточно вирішив одчайдушний лист Джіммі, де він закидав мені, що це я доконала його своєю впертістю). Хай там як, але за кілька днів усе стало на своє місце, і проблема розв'язалася.

Якої б думки я тоді не була про свою любу тітоньку з усіма її витівками й раптовими нападами люті, озираючись нині назад, я не можу не захоплюватись її розумом і кмітливістю. Подейкували, нібито вона принесла мене в жертву, але це чистісінька вигадка,— тітонька дбала про моє «добро» анітрохи не менше, ніж про майбутнє Німмо. І якщо вона поставила собі за мету порятувати мене від власного мого недбальства, від самої себе, то це мало свій сенс, і навіть було гідне схвалення, бо хто зна, чи судилося б мені стати щасливою,— зважаючи на мою пасивність (або впертість: Джімове звинувачення було не таке вже й безпідставне, ми з ним тоді саме посварилися, і я не схотіла боронитись),— якби мені дозволили «пливти за течією»! Мабуть, я була тоді здатна на все,— і навіть вирішила, що взагалі нема на світі нічого такого, з чим я рано чи пізно не могла б змиритись.

Такий хід думок став для мене дуже небезпечним: власне, не так для мене (наберуся сміливості сказати, що я була б щаслива навіть серед покидьків суспільства), як для моїх родичів, та й взагалі для всіх «політиків». Я навіть подумала: люди, що доходять такого висновку за молодих літ, стають потім «проблемою» для суспільства, а часом і кримінальними злочинцями.

Але ж і прозірлива була тітонька, зметикувавши, у який спосіб їй вивести в люди Німмо (віддавши йому мої п'ять тисяч фунтів) і заодно дати раду мені! То був справжній тріумф тітоньки Леттер, тріумф її «політичного» чуття, коли через два тижні (нас із Німмо повінчали за особливим дозволом) ми вже сиділи з ним у поїзді, що мчав нас у весільну подорож у наш медовий місяць.

Невдовзі я переконалася, що, незважаючи на свою неприхильність до Німмо, бути йому за дружину не так уже й нестерпно. Сидіти в купе «люкс» і милуватися гарними краєвидами було он як приємно, а думка про те, що ми їдемо до Венеції, де я ніколи ще не була, викликала у мене захват. Що ж до моїх подружніх «функцій» на цій стадії, то від мене вимагалося лише одне: бути чемною (і я, звісно, поводилася з цілком чужою мені людиною дуже ввічливо); а мій чоловік ставився до мене приязно й надзвичайно делікатно. Ввічливість у таких випадках найкраще розряджає ситуацію, причому іноді її можна сприйняти за вияв більш ніжного почуття, а бути ввічливим не так уже й важко.

Фактично, як я розумію тепер, мене врятували гарні манери, що їх так суворо прищеплювала мені тітонька. Я не раз читала у французьких романах про душевні муки, від яких потерпають присилувані до шлюбу дівчата, і це мене трохи лякало, проте я, щиро кажучи, не відчула аніякісінької незручності. І справді, мені не запам'яталося нічого подібного,— хіба те, як я, бувало, боялась засмутити мого любого чоловіченька (неважко було помітити, що він хвилювався куди більше, ніж я); я відчула велику полегкість від того, що він узяв на себе цілковиту відповідальність за все й так добре все влаштував.

8

І справді, Честерова мудрість найбільше виявилася в тому, що він узяв на себе геть усе. Він навіть пакував і розпаковував за мене мої валізи (у нього були не лише швидкі й спритні пальці, а й невичерпний запас енергії), був мені за покоївку, допомагаючи одягатись і роздягатись (звісно, до певної межі — він рахувався з моєю сором'язливістю), і навіть пришивав мені гудзики, розчісував волосся й заплітав на ніч коси. Коло мене ще ніколи ніхто так не ходив. Він услуговував мені так, як ото, я читала, у казках про принцес. Честер розумів (це було в ньому наймудріше), що мені часом хочеться побути на самоті, і (попри всі мої запевнення, що я рада не розлучатися з ним цілий день — адже він добре знається на путівниках) лишав мене іноді вранці в ліжку саму, щоб я могла почитати щось із своїх романів чи просто поніжитись, розкошуючи самотністю.

При всьому тому він був делікатний не згірш за деяких жінок, постійно відчував, чого мені насправді хочеться й виконував усі мої забаганки — ненав'язливо, нічим не підкреслюючи значності своїх послуг, розуміючи, що нам не слід змагатися між собою у запобігливості, ми ставилися одне до одного дуже «гречно».

Зазначу, що у нас із Честером були різні релігійні переконання (якщо в мені взагалі було щось релігійне). Відверто кажучи, мене дуже здивувало, коли першої ж нашої шлюбної ночі він почав щось там бубоніти собі під ніс (втім, ми обоє були дуже схвильовані, і я не зовсім певна, чи все я тоді дочула, і чи він сам тямив до ладу, що шепоче), благаючи бога благословити наші взаємини. Це видалося мені таким комічним, що я ледве не зіпсувала справи сміхом. На моє щастя, я була тоді при ньому ще не дуже смілива й лише заднім числом здогадалася, що він і справді молився, під словом «наші взаємини» маючи на увазі саме те, що я вважала принаймні несумісним з молитвою до бога. Пригадую, на ту пору це мене дуже вразило.