Шрифт:
За хвилю обізвався хтось з-поза брами:
— Хто там?..
— Я, тітка панни граф'янки,— відповіла Степанія.
Скрипнув ключ, і брама відчинилася, а в ній показалась жіноча постать в рясі.
— Що тут робить граф'янка Воронська?..
Постать відповіла підбаском:
— Молиться.
— Дякую вам... брате чи сестро. Прошу вас завести до граф'янки.
— Тим людям на конях не вільно ввійти всередину...
Іван до селян:
— Хлопці! За мною! Коні лишіть на подвір'ї, самі йдіть за нами! А ви, брате чи сестро, ведіть!
Постать бігла, а за нею Іван з Степанією, а за ними, позсідавши з коней, бігло сто селян. Сходи тріщали, підлога дудніла, мури стогнали від навали й поспіху людей. Щойно на другім поверсі в куті були двері, за котрими мала бути мавка. Іван шарпнув двері — не відчинилися. Він пхнув їх руками, й вони розскочилися. Хвилинку став у дверях, біля нього Степанія, за ним мур селян з піднесеними сокирами. Напроти нього, під стіною, прив'язана до крісла, сиділа мавка, вся заплакана, напроти неї посередині кімнати куняли чорні постаті, обернені лицем до неї, а всередині поміж тими постатями стояв молодий граф Козицький.
— Іване, рятуй мене! — закликала розпучливо мавка.
— Не бійся, мавко! — кликнув Іван, а до чотирьох постатей і до Козицького наставив револьвер і крикнув:
— Руки вгору!
Сім чорних подоб, а за ними граф Козицький підняли вгору руки й позирали німо на Івана. Дивна та несамовита була ця картина через те, що всі ті постаті були подібні одна до одної, а всі разом до тієї, котра відчинила браму. Здавалося Іванові хвилинку, що ті постаті повстали з тієї двернички чи дверника, а в найближчій хвильці з сімох повстане сімдесят, з сімдесятьох сімсот, і всі вони кинуться на нього й на його селян і або їх уб'ють, або заворожать їх своїми страшними очима. Іван почув, що від поглядів отих подоб якісь несамовиті морозні голки уверчуються йому в очі і в усе його єство.
По наказу Івана селяни миттю роздобули шнурів, пов'язали всі ті постаті докупи, прив'язали теж до них графа Козицького і всіх поклали покотом, немов снопи, на землю.
Під час того, як селяни були зайняті тією роботою, Іван прискочив до крісла, на котрім сиділа мавка, її руки, ноги й голова були шнурами прив'язані до крісла так, що вона не була в силі ворухнутися, ні навіть повернути головою. З її очей двома струмками плили сльози, а волосся на її голові було все зверху перемокле... Іван розтяв шнури і взяв на руки мавку. Тоді вона, як дитина, що збудилася з потворного сну, вхопилася руками кріпко шиї Йвана, стала його цілувати й радісно кликати:
— Єдиний мій Іване! Я знала, що ти мене спасеш. Однак я не сподівалася тебе так хутко тут. Тепер і смерть нас не розлучить, правда, Йване?..
— Так, моя весно!
Коли Степанія, котра стояла недалеко і тремтіла, почула ті слова Івана та побачила, як він цілує й обіймає мавку, нагло вибухнула якимось диким криком, у котрім на переміну було чути біснуватий регіт і важке ридання. Голі, темні та понурі, плісню й вогкістю скипілі стіни тієї кімнати, стухлі коридори та увесь цей загадковий дім лунали й гомоніли таємничо і потворно радісно від того реготу-плачу Степанії, неначе би в тій неприродній двійності почувань віднайшли споріднення з усіма тими чорними подобами, котрих життя й вигляд — теж несамовита двійність.
Коли Степанія перестала плакати й сміятись одночасно та немов вовчиця позирала на Івана й мавку, мавка закликала:
— Іване, це вона — моя тітка запроторила мене силоміць сюди. Вона мене хотіла віку збавити. Що я їй завинила?..
Степанія почала кричати до Івана як несповна розуму:
— Ти нікчемний! Ти мене зрадив! Ти ж мені присягнув, що лиш мене кохаєш! Тому тільки я тобі сюди шлях показала!
З тими словами Степанія прискочила до Івана, наставила йому уста і кричала до нього:
— Цілуй мене! Цілуй мене, нікчемнику!
Мавка пригорнулася до Івана і закликала тривожно:
— Що вона говорить?.. Вона божевільна!..
— Хлопці, зв'яжіть її! — приказав Іван.
Селяни миттю виконали приказ. Лежачи на землі, Степанія якийсь час кричала, плакала і реготалася, потім успокоїлася.
Тепер мавка розказала, що з нею діялося і що вона переживала.
— Коли тітка,— говорила мавка,— силоміць мене тут лишила, зараз ті чорні постаті мені заявили, що приневолять мене вийти замуж за Козицького, коли я не схочу це зробити добровільно. Вони тричі питали мене, а я їм відповіла:
«Я тільки раз говорю: не вийду за Козицького, хоч би ви мене вбили».
Тоді котрась з тих постатей, котрої я не в силі відрізнити від других, сказала:
«Краплина вижолоблює каміння та нівечить людську волю».
Опісля прив'язали мене до того крісла, посідали напроти мене та почали мене прошибати своїми страшними очима. Я не могла на них дивитися й замкнула очі. Нараз я чую, як щось холодне починає падати мені на голову. Одна з постатей сказала:
«За три години прийде сюди священик і тебе звінчає з графом Козицьким».