Шрифт:
VIII
Жиє собі на степові Вбогая цариця. Росте дочка злотокрила, Як та чарівниця. Росте вона щогодини, Росте не літами. Що загляне кругом себе, То й питає мами. Чи забринить коло неї Пчілка або муха, Чи зав'ється, защебече Пташка-щебетуха. «Скажи, мамо, що говорять, Що вони щебечуть? Чи то діти з вітром грають, З ненькою лепечуть? Чи то мати доньку кличе? Скажи, моя мати. Може б, і я полетіла З ними погуляти?» Чи комахів де загляне, То і просить неньки: «Подивися, моя нене, На кузьки маленькі. Як вони билину носять, Комашню будують, І ніч, і день коло неї Сторожі вартують. Подивися, як чужії Разом ізійдуться, Як кусаються, їдяться І до смерті б'ються. Мабуть, мамо, і комаха Людський розум має, Коли вона між своїми Ворога пізнає». Чи на степ широкий гляне, Де дзвінок синіє І під ним, як шовк зелений, Трава зеленіє; І вітрець весінній віє, Травку нахиляє, І по травці ніби хвилі Гонить-наганяє: «Мамо-мамо, як весело! Чи ж ти розважала? Перед тим суха билина Поле покривала, І валилась, крила поле, Як суха костриця... А тепер... ізнов на полі Молода травиця! Мамо-мамо, чи ж на світі Так не все міниться, Чи ж не там росте новеє, Де старе звалиться?» IX
Встає сонце від восходу, Іде до заходу, І нема сліда на небі Після його ходу. І куди воно заходить, І де спочиває? Скажи мені, моя нене, Хто то розгадає? І так сходить і заходить, Може, з-перед віка, І як глянеш - чи ж не тая Доля чоловіка? Зійде красний, як те сонце; Світ його побавить, І вмирає, і по собі Сліду не оставить. А на небі сонце вічно Сходить і заходить, Як же, мамо, теє сонце Попід землю ходить? Най земля стоїть на морі - Де ж оперлось море? Які ж будуть, моя нене, Для води опори? Як земля стоїть по собі І опір не має? Скажи мені, моя непе, Хто її тримає? І як висить на повітрі Тяжка така брила? Не згдаю, не зміркую, Слаба моя сила». Стане нічка, сходять зорі, Місяць випливає.. «Звідки світло в синім небі?– Дівчина питає.
– Чи то слуги божі світять Свічі восковії? Чи то сяють так на небі Люди умерлії? Чи то зорі, божі мислі, Божая дорога? Чи то, може, кажна зірка Інший світ у бога? Не зміркую, моя нене, Гадки не згадаю. Полетіла б, полетіла б, Силоньки не маю». І голубить її ненька, К серцю пригортає І милую свою доньку Правди научає.
X
Росте дочка злотокрила, Краси добирає, А тим часом її ненька З силоньки спадає. Обсіклися пишні коси, Снігом забіліли, Поспадали повні личка, Воском зажовтіли. Очі в лоб позападали І там позгасали, І на лобі літа сумні Сліди поорали. І ослабли сухі руки, Підкосились ноги, Похилилась, як билина Суха край дороги. І згадала стара ненька Смертную годину, На могилу Соловея Повела дитину. І говорить: «Доню мила, Поглянь кругом себе: Доки зглянеш - все то буде Суджено для тебе». І поглянула царівна, Видить - синє море. Подивилася на захід - Манячіють гори. На восході чорний ворон Понад ліс літає. На опівніч орел сивий Когті розправляє. І говорить до царівни Бідная цариця: «Де спочили твої очі, Там твоя границя. Будь довільна своїм краєм. Не бажай чужого, Але нехай і чужії Не займають твого. Єсть у тебе в крилах сила - Бийся, відбивайся. Єсть у тебе в лобі розум - Звести не давайся. Стережися, доню, хмелю: Хміль - погане зілля: Платить мукою-тугою За часок весілля. Будь царівною довіку, Замуж - то недоля: Нема в світі, моя донько, Як власная воля. Рік від року сповідайся У старій столиці І не забудь царя-батька І мене, цариці». І цариця свою доньку Поблагословила І навіки свої очі Темнії закрила. ЧАСТЬ ДРУГА
І
Незабаром на степові І Канчук конає, Свої діти, свої слуги З шатра висилає. І виходять його діти, Слуги виступають, Ломлять руки, по цареві Плачуть і ридають. Лиш мізинець не ридає, Шатра не кидає: Заховався під постелю І все розважає. Встає Канчук із постелі І трьома ключами Відмикає круглу скриню, Збиту обручами. Достає нагай ремінний, Кримку витягає, Достає казан чугуниий, Стиха промовляє: «От нагай, що вражій силі Давав наганяю, Як бувало говорив я: «Погуляй, нагаю!» А то кримка-невидимка, Що мене ховала, Як у полі вража сила Мене наганяла. І казан!.. Не раз варив я, Що йно попадалось; І все військо було сите, І ще зоставалось». І узяв він тії річі, К серцю пригортає, Заливається сльозами, Стиха промовляє: «Річі мої дорогії! Де мні вас подіти? Віддав би вас своїм дітям, Та не варті діти! Закопаю я вас в землю, Там лежіть довіка. Нехай до вас не доткнеться Рука чоловіка». І викопав в шатрі яму, Річі укладає І землею засипає, Тричі примовляє: «Хто їх буде добувати, Нагле най сконає; Чия рука закопала, Та най відкопає». І втиснув коліном землю І підвівся стиха. Положився на постелю І сконав до лиха. II
«Добре, батьку, що сконав-єсь! Синок промовляє.– Чия рука закопала, Та і відкопає». І ще теплого з постелі Волоче до ями І розкопує ту яму Мертвими руками. І,розкопує, гадає: «Все то моє буде, І не видітимуть браття, Не знатимуть люди». А тим часом його браття Своє пам'ятають: Поробили в шатрі діри, В шатро заглядають. І но тілько докопався - В шатро повбігали І над батьком своїм діти Сварку розпочали. «Моя кримка!» - каже менший. «Моя!» - середущий. «Моя кримка!
– каже старший.
– Я старший і дужчий». І вхватили кримку в руки, Кримки не пускають. А тут раптом нахилились І нагай хватають. «Мій нагай!
– говорить менший.- «Ні, мій!» - середущий. «Мій казан!
– говорить старший. Я старший і дужчий. І всі троє заціпились, І нагай тримають, І ще раптом нахилились - Казан підіймають. «Мій казан!» - молодший каже. «Ні, мій!» - середущий. «Мій казан!
– говорить старший. Я старший і дужчий». І зчепились за дідизну І не помиряться. І водяться по шатрові, День і ніч сваряться. І сваряться, не миряться, Батька проклинають, А тим часом ходять слуги Да їм розважають: «Царевичі наші любі, Сваром не сваріться! Ходіть лучче до причепи, Миром помиріться». І подумали три брати, Покидають степи І на північ, у столицю, Ідуть до причепи.
III
Прийшли брати у столицю, Палац відпитали І приходять до покою, Край порога стали. А в покої сам причепа На високім тропі, Кучерявий хміль повився На його короні. Коло него, ступнем нижче, Сидять сенатори, А за ними їднорали, Пани й асесори. За панами осавули, Як свічки, стояли, А за ними прості люди Мовчки уклякали. У царя на відер двоє Чаша брильянтова, І на чаші стоїть надпись: «Тут правда царьова», І цар нею вино тягне, Відром - сенатори, Піввідерком - їднорали, Оком - асесори. Пани пили із півока, З кварти - осавули, Прості люди то з бляшанки, То з бичка тягнули. Наоколо часовії Стіни підпирали, І, як ружжя, довгошиї Бутельки тримали. Підступили, поклонились Діти Канчукові. «Розсуди нас!– говорили П'яному царьові, - Розсуди по правді божій, А не чоловічій: Нам осталось після батька Три чудесних річі. І першая із тих річів - Канчукова кримка, І та кримка не простая - Кримка-невидимка. Друга річ - нагай ремінний, Тільки-но сказати: «Погуляй на кім, нагаю!» То й зачне гуляти. А з казана, щоби їли Всі на світі люди - Скілько страви ізварити, Стілько в нім і буде. Отаке-то, ясний царю! Ми й самі не знаєм, Як ті речі між собою Поділити маєм. Чи три річі взяти разом Судиш ти їдному? Чи каждому їдну взяти? І котру якому?»
IV
«Не журіться, царські діти, Діти Канчукові: Передайте ви ті річі Нашому царьові. Цар розсудить, кому взяти!» - Слуги враз сказали. І царевичі причепі Свої річі здали. А причепа тії річі На столі складає І встає із свого трону. Стиха промовляє: «Свідок бог, суджу я правду, І всі добрі люди: Хто із вас братів поборе, Усе того буде». І в минуті двоє старших Раптом ізчепились. Ізчепились і до крові, Як ті півні, бились. А молодший лиш на кримку Скоса поглядає... Ніби місце дає браттям, К столу підступає. Вже і тому, і другому Боки посиніли, Вже крівлею тому й тому Губи закипіли. А все вони таки б'ються, Мцром не миряться; Наостаток враз без сили Покотом валяться. Плещуть свідки у долоні, Ті цар помагає, А мізинець помаленьку Руку протягає. Хвать за кримку! Да на себе! Давай утікати! Сенаторам через плечі, Людям через п'яти! «Ловіть його, бісурмана!» - Усі закричали. А він уже за порогом, Поминай як звали! «Ну, пустили того біса, Хоть тих не пускайте! Не пускайте бісурманів, Зараз порубайте!» І царевичів безсильних На шматки зрубали, І собі нагай ремінний І казан узяли. А мізинець-невидимець З страху чи із горя Десь погнався через степи До самого моря. V
На полудень від заходу Пишна, як дівчина, Розвинулась і дрімає Сонная долина. У головах терен в'ється, Шию обвиває І квітками й ягідками Голову вбирає. Від восходу, як покрівля, Відкотилось море, Від заходу при долині Стоять сиві гори. Стоять гори при долині, Ніби батько й мати. І вартують, доки буде їх дитина спати. І вартують з-перед віку І думу гадають, Та на сонную дитину Сльози проливають. І на ноги спаде слізка - І, як невидимка, Закриває її чари Встидливая димка. І та димка зеленіє, Вабить і лякає, Вбитому життя дарує І сама вбиває. І на стан сльоза упаде - Кругом обіллється, Опереже стан тоненький, В вузлик завинеться. Завинеться і дівочі Чари замикає, І два кінці, як дві бинди, В море опускає. І на груди сльоза впаде, І до серця ллється, Доки в серці у гарячім З вогнем не зійдеться. І лиш тілько ізійдеться, Парою злітає Гу сонної долини Груди підіймає. Підіймає повні груди, Груди пробиває І гарячою водою На світ випливає. Плачуть гори, течуть сльози Віки, не годину. Но ті сльози не збуджають Сонную долину. Плачуть гори з-перед віку І не перестануть, Тілько й легше горам стане, Як на море глянуть. Море тихе, море ясне, Як дитя, дрімає, А за морем свята церква І хрест святий сяє.