– Грицьку! Я тебе не займаю, не руш і мене,- покійно і твердо відказав Василь і, кинувши все з рук, повернувся до чорнобилі лицем; воно у його стало аж муре, одні сірі очі, як у кота, горіли аж зеленим огнем.

– Чого ви до мене прийшли?- скрикнув він.- Кликав я вас? Ви там собі що не робили - я не йшов підглядати, не мі­шайтеся і до мене!

Івась порвався не йти, а бігти,- такий грізний та стра­шний стояв коло його Василь; за Івасем, регочучи, побіг і Грицько.

– Хай тобі біс! Зоставайся з своєю ящіркою. Ріж її і їж, та ще й матері на борщ понеси - подякує!
– кричав на бігу Грицько.

Здоровенна грудка землі прошуміла над його головою.

Грицько, прихилившись, подрав чимдуж далі.

– Проклятий москальчук!
– жалівся він Івасеві.- Не одхи­лися я - мабуть, убив би: отакою грудомахою попер, повз ухо так і продзижчала. Підожди ж ти мені!
– і він посвари­вся кулаком.

– Що ти йому зробиш, такому здоровкові?
– сказав Івась.

– Хто здоровий? Він?
– скрикнув Грицько.- Здоровий, як бугай, а трусливий, як заєць! Хіба не віяв його Микита Здоренко? А сам не подужаю, попросю Педченка,- украду уже в батька тютюну на люльку, як тільки дам,- то так накладе йому боки, що тільки держись!

– Чуєш,- помовчавши, почав знову Грицько,- коли будемо гнати до водопою,- не жени його ні овець, ні телят. Коли ж так,- хай сам, чортів цвик, гоне, а то звик панувати...

– Мені, Грицьку, вже їсти хочеться,- сказав Івась і напря­мився до балочки, де під лихою сірячиною лежала торба з харчю. Іван порився у торбі, витяг чималий шматок хліба, невеличку тараньку і, зайшовши у тінь, під бурту, почав тараню чистити. Грицько підійшов до брата.

– Давай усю тараню поїмо,- сказав Грицько,- йому нічого не зоставимо.

– Нехай йому з його таранею,- одказав Івась.

– Ну, так заховаймо де. Їй-богу, давай заховаймо!
– Очі у Грицька весело заграли, він мерщій схопився і побіг пере­ховувати торбу.

Поки Івась чистив тараню, Грицько носився з торбою, хотів заховати у бур'яні - видно, намірявся занести аж в осоку до озера - та роздумав.

– Годі тобі носиться з нею, іди вже їсти!
– гукнув на його Івась.

Так Грицько і не переховав торби, тільки кинув на сонці у траві та й побіг до брата.

Сонце стояло якраз над головою; не гріло - палило; польовий вітер такий сухий, гарячий. Овечата ледве сновигали по траві, шукаючи тіні, і, не знаходячи, жалібно деренчали, голови їх хилилися, боки ходором ходили; чорний бичок, лупаючи очима, де стояв, там і ліг, руденьке телятко бекало, мов жалілося; та й душно ж як! Справді бу­ло душно, аж варко, так душно. Нігде було заховатися, ні­где голову приткнути у тінь, бо й тіні не було, сонце стоя­ло якраз над головою. Степ мов палав під тим світом, зв'я­лена трава хилилася додолу, нігде ні птичого гласу, ніяко­го гуку не чутно, хіба де здалека донесеться, як хававкне перепел, ударить раз-удруге та й замовкне. І в Ратієвщині помовкло птаство; одно поховалося по гніздах, друге поле­тіло за здобиччю, одна тільки бездомна птиця - зозуля, перелітаючи з деревини на деревину, сумно кувала.

Брати, пообідавши своєю сухою стравою і напоївши ове­чат і чорного бичка,- Грицько так-таки і не схотів гнати до водопою Василевого товару,- повкладалися прямо на траві, на сонці, їх запечена шкура казала, що не первина їм лежати при такій спеці. Тепер вони тілько трохи набік поодвертали голови, сонце догрівало найбільше у спину. Івась зразу заснув. Грицькові ж не спалося; йому хотілося діждатися того часу, коли вернеться Василь і почне їсти: чи справді він буде тим ножиком, що різав ящірку, різати і хліб. Для сього разу він і нове прозвище пригадав Василе­ві: ящучур! «І знайомим хлопцям розкажу, щоб і вони так його дражнили,- думав він,- я йому не сим, то другим віддячу!»

Ні з ким він ніколи так не ворогував, як з Василем, і Василь не любив Грицька; брати двоюрідні - вони жили гі­рше чужих, гризлися, як кішка з собакою. Аби що запримі­тив Грицько за Василем,- зараз і вибива йому очі, на глузд піднімає. І Василь не мине случаю, щоб чим Грицькові дозолити; тільки все стиха, крадькома, як кішка, мов і не він, то кийок мережаний поламає, то пужалко цяцьковане закине, то м'яч украде і захарпає, а часом і боки накладе Грицькові. Така спірка, така ворожнеча ніколи між ними не втихає, щодня вони за що-небудь та й погризуться. От і тепер досада їсть Грицькове серце, і він тільки дожида слу­чаю оддячити, дожида Василя.

Йому не довго довелося дожидати. Широка розвальку­вата постать Василева замаячила, чимчикуючи від Ратіє­вщини прямо до бурти. Здоровенна голова, мов гарбуз, міц­но сиділа на короткій шиї, кругле, широке лице лисніло від поту; сірі очі бистро бігали. Ось він уже наближається до того місця, де лежить Грицько. Ступінь-другий... і ви­соко стрибає через його.

– Тобі не можна обійти!
– обізвавсь Грицько, піднявши го­лову.

– Чого ж ти ліг на дорозі?
– відказав Василь і прямо поч­валав до торби. Тута ж коло неї опустився він на траву, ви­тяг хліб, тараню і почав трощити. Він не чистив тарані, як Івась, а з цілої кусав шматки, випльовуючи луску з рота.