Генерал підсунув колоду ближче до вогню і всівся так, що полум'я освітлювало його побите віспою вусате обличчя.

Ізводьєв підійшов до генерала, нахилився і щось прошепотів.

– Ні, – захитав головою генерал. – Не можу я спати! Ось вийдемо з оточення – відісплюся, а поки що ні. Уві сні й убити можуть. А за турботу про генерала оголошую подяку!

– Служу Радянському Союзу! – проторохтів солдат.

– Ти ось що, удар його ще разок і відведи назад, сам приляж, поспи годинку! – Генерал повернув голову, подивився, як Ізводьєв ще раз ударив заарештованого кулаком у вухо, і провів їх поглядом.

Щоб відволіктися від дзвону в голові, Харитонов намагався порахувати кроки до землянки. Рахував він уголос, але негучно.

– Чого бубониш? – байдуже запитав солдат. – Ти вибач, наказ генерала – наказ батьківщини.

– А мені здається, що він – божевільний! – Харитонов обернувся, намагаючись роздивитись обличчя Ізводьєва.

– Іди, йди! Генерали божевільними не бувають! Він уже дванадцять років не спить.

Зайшовши в землянку, Харитонов одразу влігся на нари. Клацнув засув, і залишився заарештований наодинці з темрявою. Боліло вухо, все ще дзвеніло в голові й абсолютно не хотілося спати.

Уранці за ним знову прийшов Ізводьєв. Поцікавився самопочуттям, поскаржився на живіт. Обличчя в нього було бліде, як у небіжчика, під очима синюваті кола.

– Я вже давно не жилець, – сумно мовив він. – Тут узимку знаєш як морозно! У мене вже й ноги сині який рік. Щодня болять! Гаразд, пішли до генерала. У нього сьогодні настрій хороший.

У генерала дійсно був гарний настрій. Він ходив навколо вогнища, про щось упівголоса розмірковуючи. Побачивши Ізводьєва й заарештованого, різко зупинився, почекав, поки ті підійдуть.

– Ну як, виспався? – звернувся він до Харитонова.

– Ні, – похмуро відповів заарештований.

Генерал насупився, перевів погляд на солдата, потім знову на арештанта.

– Карту дороги до моря намалювати можеш? – запитав він.

– Ні, – захитав головою Харитонов. – Це якщо по шнуру йти, то можна вийти, а так я навіть не знаю, в якій стороні воно звідси.

– По шнуру… – повторив генерал. – Треба тебе розстріляти все-таки. Карту намалювати не можеш, ворожого оточення не бачив. Народився де?

– В Архангельській області.

– Ти ба, – генерал облизав сухі губи. – Діти є?

– Нема.

– Це добре. Значить, сиріт не додасться. Цигарки є?

– Не палю. – Харитонову набридло відповідати на ці короткі, ніби ненавмисно поставлені питання, він дивився на землю і думав про дирижаблі.

– Не палиш… – повторив генерал. – А я ось уже дванадцять років не сплю… І за цей час таких двох покидьків, як цей, – генерал ткнув пальцем в Ізводьєва, – розстріляв за сон на посту… А ти – «не палю», «карти не малюю», «дітей не маю», тьху!

На землі перед Харитоновим зупинилися брудні, багато років не чищені чоботи.

Харитонов підвів очі й зустрівся поглядом із генералом, який розглядав його впритул.

– І зуби я вже дванадцять років не чищу. Порошку немає. А вони тим часом гниють, ось подивися! – І генерал дихнув у лице Харитонову такою затхлістю, що заарештований примружився, немов запах був неприємний і очам.

– Бачиш, до чого нас вороги довели! А ми не здаємось! І не здамося, напевно… Ти який час доби більше любиш?

– Ніч, – відповів Харитонов. – Найбільш мирний час.

– Ти ба! Мирний час!.. – гмикнув генерал. – Це я запитую, коли тебе краще розстрілювати – вранці, вдень чи ввечері. Вночі не будемо. Патронів мало, та і схибити легко.

Харитонов мовчав.

Генерал дивився на нього пильно з відстані простягнутої руки.

Ізводьєв сидів на генеральській колоді в генеральській позі.

Дивився на вогнище і чухав рукою коліно. Потім скинув чобіт, розмотав онучу і посунув мало не у вогонь дійсно синювату праву ногу.

– Ізводьєв! – крикнув, не обертаючись, генерал.

Солдат підстрибнув і застиг, стоячи згідно з командою «струнко».

– Відведи заарештованого! – наказав генерал.

Ізводьєв швидко просунув ногу в чобіт і, залишивши біля багаття онучу, поспішив до Харитонова.

Заарештований побрів до землянки, що стала для нього першою в житті в'язницею.

Солдат зайшов усередину разом із ним. Разом сіли на нари.

– Намалював би йому яку-небудь карту! – доброзичливо мовив Ізводьєв. – Хіба важко?