Горпина. Ку­ди ж пак! Ти­ся­чi та сот­нi нi­ко­ли в дiв­ках не по­си­вi­ють. Не бiй­ся! По­ви­хо­дять шви­денько. От уже нам, бiд­ним, зов­сiм дру­ге дi­ло, хоч моя Олен­ка кра­су­ня не то що на всi Ко­жум'яки, а мо­же, й на ввесь Київ.

Євдокія Корніївна. Та й на­ша Євфро­си­на не то що на ввесь Київ, а мо­же, й за Київ. А що вже ро­зум­на i вче­на, як ба­риш­ня, то нiг­де прав­ди дi­ти, хоч, мо­же, ма­те­рi не при­хо­диться своєї доч­ки хва­ли­ти.

Горпина. Тiльки ду­же звик­ла вер­хо­во­ди­ти, тим, бач, що ве­ли­ко­ро­зум­на. Як­би моя Олен­ка так вер­хо­во­ди­ла в ха­тi, то я б їй пат­ли обс­куб­ла.

Дзвонять до церк­ви.

Сидір Свиридович. Чи це вже й до ве­чер­нi дзво­нять? Пi­ду ж я по­мо­жу дя­ко­вi спi­ва­ти. (Встає.)

Горпина. Вже та­ки й по­мо­же­те дя­ко­вi. Сi­дай­те ж та луч­че по­ба­ла­каємо. Не­хай там сам дяк кур­ни­кає.

Євдокія Корніївна. Я оце все про свою доч­ку. Вже б, здається, i час за­мiж, та все якiсь не­до­лад­нi лю­ди трап­ля­ються: то не­гар­нi, то без гро­шей, хоч i гар­нi, то не ду­же ро­зум­нi. Зовсім не до па­ри моїй Євфро­си­нi.

Горпина. О, Євфро­си­на та­ки ве­ред­ли­ва. Не­дур­но во­на так де­ре но­са пе­ре­до мною, не­на­че я їй не тiт­ка.

Євдокія Корніївна. Тут, сест­ро, по­чав до нас хо­ди­ти один мо­ло­дий па­нич, та не ска­жу, як звуть.

Горпина. Про ме­не, не ка­жи. Ме­нi не йти за йо­го за­мiж.

Євдокія Корніївна. Гар­ний, хоч з ли­ця во­ди на­пий­ся, ще й до то­го ро­зум­ний. Як поч­не го­во­ри­ти з Євфро­си­ною, та так го­во­рить ро­зум­но, що я слу­хаю, слу­хаю i нi­чо­гi­сiнько не роз­бе­ру. От уже вдав­ся ро­зум­ний, як на­ша Євфро­си­на.

Сидір Свиридович. Що вже ро­зум­ний, то ро­зум­ний, бо наб­рав­ся ро­зу­му од ро­зум­них лю­дей: вiн знається не тiльки з се­мi­нарськи­ми ба­са­ми, але на­вiть з мит­ро­по­ли­чи­ми.

Горпина. Та хто ж це та­кий? Та ска­жи-бо, сест­ро!

Євдокія Корніївна. Не ска­жу, не­хай кор­тить.

Знов дзво­нять до церк­ви.

Сидір Свиридович. Ой, уже вдру­ге дзво­нять! Їй-бо­гу, вте­ряю ве­чер­ню. (Бе­ре шап­ку i йде. Гор­пи­на йо­го до­га­няє й тяг­не до сто­ла.)

Горпина. I го­дi вам, го­дi. От уже нас­пi­ваєте! Ши­пить, як ста­рий гу­сак, а йо­му здається, що вiн спi­ває.

Євдокія Корніївна. Та не слу­хай, сест­ро! Ото в дя­ка доб­ра та­ба­ка, якась не прос­та, за­морська, то вiн бi­жить нюх­ну­ти з дя­ко­вої та­ба­тир­ки.

Горпина. Знай­шов доб­ро. Сi­дай­те-бо та по­ба­ла­каємо, та вип'ємо по чар­цi. (Тяг­не йо­го й са­до­вить.)

Сидір Свиридович. Ото дав гос­подь руч­ки! Аж мої кiст­ки трi­щать.

Горпина. Хим­ко!

Входить Хим­ка.

Ті самі й Химка.

Горпина. По­бi­жи, Хим­ко, в церк­ву до дя­ка, не­хай дяк дасть ха­зяїно­вi на один нюх та­ба­ки.

Химка. Чо­го? Та­ба­ки? Хi­ба ж я дур­на, щоб за чортз­на-чим бi­га­ла, та ще й до церк­ви! Вже цi тiт­ка ви­га­да­ють! (Ви­хо­дить.)

Ті самі без Хим­ки i Євфросина.

Євфросина (вхо­дить в свiт­ли­цю. По­ба­чив­ши Гор­пи­ну, йде до неї i гор­до вi­тається). Доб­ри­ве­чiр, тiт­ко! Це ви до нас в гос­тi?

Горпина. Ав­жеж ба­чи­те, не­бо­го! В гос­тi прий­шла.

Євфросина. Хо­ди­ла оце гу­ля­ти та ку­пи­ла щось зад­ля вас, ма­мо.

Євдокія Корніївна. Що ж ти ку­пи­ла? Чи не че­ре­ви­ки?

Горпина. Пев­но, ку­пи­ла ма­те­рi мос­ковську бу­рульку.

Євфросина. (роз­вiр­чує па­пiр й вий­має очi­пок з чер­во­ни­ми стрiч­ка­ми). Ось що я вам, ма­мо, ку­пи­ла. (Хо­че на­дi­ти ма­те­рi на го­ло­ву; ма­ти од­хи­ляється.)

Євдокія Корніївна. Що се ти, доч­ко! Сха­ме­ни­ся! Чи го­диться ж ме­нi на ста­рiсть уби­ра­ти­ся в очi­пок, та ще з чер­во­ни­ми стрiч­ка­ми?

Горпина. Ав­жеж! Во­но як­раз прис­та­не до си­вої ко­си.

Євфросина. Скиньте, ма­мо, оту мi­щанську хуст­ку з рiж­ка­ми та вбе­рiться в чеп­чик.