Батюшки мов­ча­ли, втя­гу­ючи в се­бе дим, і буцім зби­ра­ли роз­ки­дані ду­ми, ви­би­ра­ючи ту, з ко­то­рої тре­ба б по­ча­ти роз­мо­ву.

–  Як же, о. Мой­сей, твоя сім'я?

–  Моя сім'я? Не бла­гос­ло­вив бог ме­не сім'єю! Не рос­туть чо­гось мої діти. Чи ме­не за що бог ка­рає, чи я сам нез­до­ро­вий, чи моя жінка та­ка! От і ці двой­ко, по­зос­та­ва­лись живі… чо­гось вже ми­зерніють, крив­ляться…

–  Ти шко­дуєш, що твої діти вми­ра­ють. А мої вже й геть-то жи­вучі. Та­ко­го їх, та­ко­го їх ба­га­то, що, да­лебі, не знаю, що й діяти! Се­ме­ро одніс я на кла­до­ви­ще, а там спить у ме­не аж сім до­чок, а два си­ни в школі. Ко­ли те­бе нудьга бе­ре за дітьми, візьми, будь лас­ка, в ме­не зо двоє або зо троє, - я тобі ще й по­дя­кую.

О. Хве­дор за­ре­го­тав­ся, аж ка­на­па зад­вигтіла на хист­ко­му тон­ко­му по­мості.

–  Чужі діти - не свої, - од­ка­зав сум­но о. Мой­сей.

–  Та ще й не мруть чо­гось!
– про­мо­вив о. Хве­дор, - не так, як бу­ває в лю­дей. Оце й зас­лаб­не ча­сом кот­ра ди­ти­на, хиріє, стог­не, ми­зерніє. Ду­маю: от-от ум­ре! От-от бог прий­ме до се­бе. А во­но візьме та й очу­няє. А все то жінка! Як візьме ко­ло йо­го панька­ти, туп­ця­ти, як візьме при­па­рю­ва­ти, та ви­ли­ва­ти, та об­ли­зу­ва­ти, то, ди­вись, вже моя ди­ти­на й очу­няє! Ха, ха, ха!

–  Гріх тобі, о. Хве­дор, та­ке го­во­ри­ти про своїх дітей!

–  Та вже не­хай хоч гріх! У ме­не, що на умі, те й на язиці… Ха, ха, ха! А як ти собі, о. Мой­сей, міркуєш? Онде в ме­не сім до­чок - я не лічу синів - тре­ба їм спра­ви­ти сім су­конь, та сім со­ро­чок, та сім пар че­ре­виків. Побільш вдвоє, то-бу­де чо­тир­над­цять. А там ще як поч­нуть ви­га­ду­ва­ти свої вит­ре­беньки, якісь комірчи­ки, та стьожеч­ки, та блон­ди, та якесь дран­тя, та якесь біси-батька-зна-що! Та все по моді та по морді! Я тобі ка­жу, що на си­лу ве­ли­ку вис­та­чаю! Не­си­ла нас­та­чить на їх. А тут, знаєш, ще до то­го вда­лись мої доч­ки в сво­го батька! Ха, ха, ха! Всі сім товсті, не­на­че «сім глад­ких корів фа­ра­оно­вих». Сьогодні спра­виш оде­жи­ну, яку удя­ган­ку, а че­рез тиж­день - вже й тісна ста­ла! Ще доб­ре, що не всі до­рослі, - од­на дру­гу до­га­няє - так оде­жи­на пе­ре­хо­дить з пле­чей на плечі. Та ще й пов­да­ва­лись в матір: усі че­пурні, ша­ну­ють оде­жу, усі гля­дять оде­жи­ни, як ока в лобі.

–  А хто ж ви­нен, - про­мо­вив о. Мой­сей, - ко­ли й ти сам не згірше ко­лес­ни­це­го­ни­те­ля фа­ра­она: глад­шаєш щод­ня, нівро­ку тобі.

–  Ти й прав­ду ка­жеш, от­че Мой­сеє! Не­дав­но сту­лив я собі оцю ря­су. Не жаль би бу­ло, як­би не ка­зав крав­цеві, - а то ка­зав і на­ка­зу­вав: не ший же щільно та тісно! Ший як­мо­га шир­ше! Ко­ли вчо­ра див­люсь, - на пле­чах чис­то по­роз­ла­зи­лось шит­во. Я до по­паді - по­ка­зую та лаю крав­ця. А во­на мені як од­ру­ба­ла, та ще й при доч­ках: «Не кра­вець-бо ви­нен! сам роз­ла­зиш­ся, то й оде­жа му­сить розлізтись, - не залізна ж!» Я по­ки­нув ря­су та мерщій з ха­ти! Ха, ха, ха! А тут, не тобі ка­жу­чи, рос­туть доч­ки так швид­ко, на­че на дріжчах! У дру­гих доч­ки і в двад­цять років хо­дять в ку­ценьких сук­нях, а в ме­не, оце ми­не дочці три­над­цять, так її хоч за­раз заміж да­вай. Од­на од­ну до­га­няє! Не знаю, що й ро­би­ти на світі. Бо­гос­ло­ви зна­ють, що в ме­не не гурт-то гро­шей, об­ми­на­ють мою ха­ту або приїдуть об'їдять, обіп'ють, по­ню­ха­ють та й поїдуть. А мої доч­ки си­дять, хоч і гарні, враг їх не взяв! Ви­да­ва­ти­му, хто пер­ший тра­питься: хоч би й за дяків! А де ж я їх подіваю. До стар­ших до­чок вже й бо­гос­ло­ви не прис­ва­ту­ються, - ка­жуть, що старі. А їм всього вісімнад­ця­тий та дев'ятнад­ця­тий рік!

–  Чого це ти, о. Хве­дор, взяв­ся на своїх до­чок? Во­ни ж дур­но не їдять в те­бе хліба, - во­ни ко­ло всього, а твоя ма­туш­ка тільки по­ряд­кує.

–  Отак пак! Ба, ще б посіда­ли та ру­ки поз­гор­та­ли! Во­ни, бач, і ро­би­ли б, що тільки б плу­та­ли на п'яльцях якесь своє дран­тя. А я їх тур­лю до пе­карні! Робіть, ка­жу, діти, самі на се­бе, - на вас слуг не нас­та­чиш. Не­хай по­ра­ються і ко­ло печі, і в хаті, і на ого­роді; не­хай хліб пе­чуть, обіда­ти ва­рять у жни­ва, пря­дуть. Тільки не по­си­лаю з со­роч­ка­ми на річку та на по­ле.

О. Хве­дор знов по­на­ли­вав горілки в чар­ки.

–  Будьмо здо­рові!
– про­мо­вив він, ви­пив і за­ку­сив ва­рен­ням.
– Про­шу по­кор­но, о. Мой­сей.

–  Ой бо­юсь, бо­юсь! Ли­хо мені з цією горілкою! Хтось лу­ка­вий ви­га­дав її на моє ли­хо! Не дов­го жи­вотіти мені че­рез неї.

–  Пий-бо! чо­го ти? До­ма собі бу­деш пісню­ка­ти, а в гос­тях «розрішеніє на вся: ви­на і єлея».

–  Воно й справді, що я оце в гос­тях! Не пи­ти­му вже до­ма, - про­мо­вив о. Мой­сей, а сам ско­са привітно пог­ля­дав на яс­ну, блис­ку­чу, як зо­ря, чар­ку нас­той­ки.

Випили знов по чарці. О. Мой­сей дов­го сма­ку­вав, обс­мок­ту­ючи свої си­ню­ваті гу­би.
– Гри­маєш ти, о. Хве­дор, на дітей. А в ме­не ж то, в ме­не швид­ко не бу­де ди­ти­ни, ані щас­тя, ні ха­ти­ни, як співа­ють у пісні. Чи во­но по­роб­ле­но, чи во­но нас­ла­но? Надісь, кимсь, нас­ла­но… Ка­жуть, що моя ха­та зак­ла­де­на май­ст­ра­ми на ди­тя­чу смерть… І в ста­ро­го ба­тюш­ки мер­ли діти. Я вже й во­ду свя­тив, вдру­ге свя­тив усі кімна­ти, вже й пи­тав між ста­ри­ми людьми…

О. Мой­сей зігнув шию кар­люч­кою, а го­ло­ва звис­ла на гру­ди.

–  Бог зна, чо­го ти жу­риш­ся, о. Мой­сей!
– ка­же о. Хве­дор.
– І хо­четься тобі то­го кло­по­ту? Я й не ра­дий, а діти ро­дяться, ро­дяться та й ще ро­дяться, і не знаю, ко­ли то­му кінець бу­де!

О. Хве­дор за­ре­го­тав­ся, аж за­ту­потів но­га­ми, аж поміст зад­вигтів.

–  По цій мові - будьмо здо­рові!
– про­мо­вив він, на­ли­ва­ючи по чарці.

–  По цій мові мож­на й мені, - до­дав о. Мой­сей.

–  Та пий-бо од­ра­зу, не сма­куй!
– при­ка­зав о. Хве­дор, ре­го­чу­чись дрібно.
– І чар­ки біси-батька-зна-які по­роб­ле­но! Вип'єш, на­че му­ху про­ковт­неш!