– О-го-о! он аж коли почув твій голос!
– каже - та й пустив руку.

Я мерщій скочила та хотіла у хвіртку тікати, а він хап ззаду за керсетку... я так і сіла йому на коліна. Обняв він мене, пригор-та до себе, лоскоче...

– Гетьте!
– сором'язливо одмовляю я йому.
– Не лізьте-бо, бо як господиня побачуть, то будуть лаяти.

– А ти хіба служиш?
– питає мене.

– Служу, - одказую.

– Відкіль же ти сама?

– З Непитайлівки...

– Як-то з Непитайлівки?..

– Так... Краще не питати.

– Чого ж так?

– Та так. Адже ж я вас не питаю, звідкіль ви самі?

– Я городянський.

– А я з села, з Лазарівки.

– З Ла-за-рів-ки!
– якось провів він.

– Еге.

– Чи все ж там такі дівчата?

– Які?

– Такі, як ти, хороші!

Мені від того так якось любо стало, що я, забувши свою недавню сором'язливість: «Чого ж ви сміятися прийшли?» - кажу йому - та взяла й насунула аж на самі очі його сиву шапку.

Він підсунув шапку, пригорнув мене, вже оддув був губи, щоб поцілувати, а я, випручивши руку, як дам йому по губах, аж відлясок пішов... Скрикнув він, пустив мене; я мерщій від його у хвіртку та як зарегочуся...

– Бач, яка ти сором'язлива?
– промовив він.
– Постій же!

– Я й так нікуди не тікаю, - кажу йому з-за хвіртки.

– Ну-ну, постій... я до тебе ще й завтра прийду.

– А я не вийду.

– А я викличу.

– Ні, не викличете.

– Ну, там як буде, а сьогодні - прощай.

Та й пішов. Дивлюся я йому услід... Пішов, похилився... Йде собі тихо, повагом; а я стою, обперлася об тин, проводжу його очима та думаю: «За що, дурна, я його ударила? Може, він розсердився за се на мене! А певне розсердився, бо так швидко не пішов би... Дурна, дурна я! І що він зробив мені таке, що я його ударила? А сам же хороший, як картина, уродливий, як щастя!»

Та й обняв мене смуток. Довго стояла я, видивляючись на опустілу улицю... де-не-де собака перебіжить, москаль перейде та жидівський ґвалт відкілясь здалека доноситься... Захід зовсім поблід, пожовк; стало якось жовто-смутно; з другого боку чорні хмари встають, кидають чорну тінь на землю... Уже почалося де-де світло світитися. Місто все стихало, замирало... тільки чутніше стало, як вода ревла та шуміла на греблі... Озирнулась я назад - аж і в нашій хаті світиться, знялася й тихо побрела до неї.

– Де се ти була, Варко?
– пита господиня.

– Там стояла, коло хвіртки, - кажу.

Повечеряли, спати полягали. Чую я - всі сплять, аж хропуть; а мене і сон не бере. Все він перед моїми очима: скривився, насупився... яким був у той час, коли я його ударила.

«Чи не дурна я, чи не скажена?
– думаю.
– Що він накоїв? Чи половини б мене не стало, якби поцілував?.. Адже ж самій було б любо... а я його ударила!» Аж плач мене бере. Жду того ранку, як Бога; як на те ще й ніч така довга, немов такої довгої ще ніколи зроду не було; у кожній мов годині цілих три ночі злито... «Хоч би півні скоріше кричали - устала б та хліб завдала», - думаю.

Насилу ранку діждала. А ще ж то й день! Після, обід пішла походити на вигін. Стрівають дівчата.

– Чого се ти така стала?
– аж скрикнули в один голос.

– Яка?

– Поблідла, пожовкла... очі згасли і немов курчат погубила!

– От, вигадуйте!
– одмовляю їм та й повернула додому.

А на умі все одно: коли б побачити хоч здалека, хоч одним оком, хоч мелькома. Йду собі тихо, коли підходжу до двору - гульк!
– аж і він виткнувся з краю улиці. Йде, голову високо держе, жупан назад одкинув, і тільки шапка у його на голові маячить, як баня на церкві.

Я мерщій у двір, за хвіртку сховалася та й стою. А він здалека побачив.

– Та не ховайся, не ховайся!
– кричить.
– Од мого ока ніде не заховаєшся!

Прийшов, поздоровкався, сів на лавці, вийняв насіння, дав і мені. Я стою у дворі - лущу, а він на лавці сидить та собі дзьобає.

– Чого ти у дворі стоїш? Чому не сядеш рядом зо мною?

– Того, щоб не було по-вчорашньому, - кажу йому.

– Ні, сьогодні не буде так, - одказує і пильно дивиться на мене. «Чого він дивиться так на мене, - думаю собі, - невже я йому до сподоби? А певне, що так, бо не прошибав би наскрізь очима, як він прошибає. Та який його погляд - і любий, і страшний: як стрінешся, так і затіпаєшся, як од чого недоброго, од чого злого... А все любий!»

– Ти давно тут служиш?
– питає.

– Уже швидко рік буде.

– Як же я тебе нігде не бачив?

– Не знаю.

– А добре тут служити, не сварлива господиня?

– Ні, пошли, Боже, й повік таку.

– Отже я думаю кидати свого хазяїна.

«Так і він служить!
– трохи не скрикнула я.
– Дивись - наче господарський син, а служить!» Дивно мені.

– Де ж ти у наймах?
– питаю.

– Та тут у кравця... Воно б, бач, і нічого, та він п'янствує, а господиня перепродує, та як немає нікого дома, то часом і без хліба цілий день робиш. Ми вже йому з хлопцями казали: «Дай нам п'ять карбованців у місяць, ми на своїх харчах будемо», - не хоче ж.
– «Ну хоч од пари плати», - і того не хоче... Покину. Стану у жида або до другого перейду.