— Я б, знаєш, ще трохи — і сам почав би цю артистку шукати, — зітхнув Данченко.

— Спочатку, каже, буде стриптиз. Такий, як Кім Бесінджер робила. Знаєш, Сьомо, хто така Кім Бесінджер? Я коли на п'ятому курсі вчився, як раз відеосалони в моду ввійшли. Це коли в тебе є відак, кінці в комітеті комсомолу, який здасть в оренду якусь «ленінську кімнату» в якійсь общазі, кінці на ринку, де заграничні фільми переписують, вже на російську мову гугнявим голосом дубльовані, і кінці в рекеті, який тебе не чіпає, за те, що ти в «ленінській кімнаті» гуртожитку, який на їхній території стоїть, крутиш студентам і солдатам з найближчої військової частини американські бойовики і кіна про секс за один радянський рубель із рила…

Напарники перезирнулися. Вони обоє пам'ятали ті часи, але так і не могли зрозуміти, чому один чоловік без перерви розповідає іншому про свої вчорашні сексуальні пригоди з молодою дружиною неназваної жодного разу третьої особи, перемежаючи докладний опис інтимних позицій різноманітними, абсолютно позбавленими логіки монологами. А інший, банкір Семен Котовський, той, чиї телефонні розмови оперативники управління по боротьбі з організованою злочинністю прослуховували, насилу вибивши для цього спеціальну техніку, жодного разу не перебив співбесідника, уважно слухаючи.

— Якщо це секс по телефону, то, їй-Богу, збочений, — прокоментував Данченко.

— Ага. Я не вірю, що двоє живих людей можуть один із одним таке робити, — в тон йому відповів Немирович.

— А я не вірю, що мужик мужику може скоро як годину триндіти про це по мобільному телефону.

— Якщо для нього такій яскравий сексуальний фестиваль уперше в житті — може, — авторитетно заявив Немирович, чия дружина не підозрювала навіть про третину згаданих у підслуханій і старанно записаній розповіді витинанок.

— … фільм як раз такий був, дуже модний у салонах. «Дев'ять з половиною тижнів називається». Мікі Рурк там Кім Бесінджер спочатку червоним перцем годував, а потім, ги-ги, іншим перцем. Теж червоним, ги-ги… Ну, і там знаменита сцена була, коли вона роздягається під Джо Кокера. Знаєш Джо Кокера, Сьома?

— Я знаю, — буркнув Данченко. — У барі, знаєш, є там один бар, у центрі, за стійкою працює. Бармен, інформатор мій, на Джо Кокера відгукується. Музичне училище колись закінчив, по класу барабана.

— Чого саме барабана? — запитав Немирович, аби підтримати розмову.

— Батько в нього — професор консерваторії. Хотів, аби донька музичну освіту отримала. А народився син. Татові бажання не помінялися, ну син і став барабанщиком. Потім якось барабани вкрав, хотів продати, попався, ну і став професійним стукачем.

— В принципі, за освітою людина працює, — погодився Немирович. — Коли вже вони про песика і сучку почнуть? Бо про відеосалони і Джо Кокера дістало вже. Цікаво, самого Котовського це триндіння ще не задовбало?

Самого Котовського це триндіння ще не задовбало.

Може, банкірові справді набридла б уся ця телефонна сповідь. Може, навпаки, він би отримував від таких історій якесь незрозуміле пересічній людині задоволення, пускаючи слину. Тільки весь фокус був у тому, що банкір Семен Котовський її не слухав.

Як і домовлено з товаришем, котрий був у курсі всіх справ, той подзвонив на безлімітний телефон банкіра зі свого телефону, розмови з якого теж не обмежувалися в часі. Про те, що за ним віднедавна пильно стежать правоохоронці, Котовський навіть не підозрював, а знав напевне. Так само він не мав жодних сумнівів, що вони прослуховують його офісний, домашній та мобільний телефони.

Через те, відповівши на дзвінок товариша, банкір просто поклав телефон на шкіряний диван у своєму робочому кабінеті. А сам тим часом запнув жалюзі на вікнах. Узяв інший мобільник, зовсім дешевий, куплений секретаркою за його завданням сьогодні вранці. І поки працівники зовнішнього спостереження насолоджувалися позбавленим жодного змісту монологом, який, безперечно, чули і записували, Котовський відійшов у куток, набрав знайомий номер і привітався.

У відповідь так само почув привітання, сухе та ділове.

— Цей телефон випадковий. Коли ми поговоримо, я його викину.

— Аналогічно, — відповів співбесідник. — Але, Семене, давай не довіряти випадковим телефонам абсолютно всі секрети. Коротко і по суті. Скільки лимонів треба?

— Для початку — один кілограм. Якщо все піде добре — поставку повторимо і подвоїмо. Коли готувати?

— Як усе буде добре — три тижні. Все буде погано — місяць. Хто привезе? Поставка серйозна.

— Без імен.

— Згоден. Але — той самий експедитор?