Він прислух'aвся, щоб не зіткнутися на східцях із численними сусідами, серед яких більшість так само, як і він, користувалися на сходах вухами й очима, а зовсім не ліхтариком.

Іра, маленька фарбована блондинка, що на око здавалася підлітком, вийшла в коридор із донькою на руках, почувши, як скреготнув дверний замок.

– Масла купив? – запитала вона.

Віктор одразу знітився. Відчуття провини затьмарило ту легку радість, із якою він повертався додому. Він зітхнув, зрозумівши, що краще було б йому повернутися з маслом, аніж із цією радістю.

– Значить, картоплю наминатимеш без нічого, – спокійно мовила Іра.

Потім уважніше придивилася до чоловіка. Помітила застиглу, мовби приховану посмішку, з якою він зайшов у квартиру.

– Ти такий худий! Тобі треба сало їсти! – сказала примружившись.

Віктор роззувся.

– А сало є? – запитав він.

– У морозильнику.

– Ну так діставай, замість масла буде!

Уклавши доньку в коляску, вони сіли на кухні вечеряти. Заїдати салом варену картоплю було не так уже й приємно, але Віктор мовчки жував і те й інше по черзі, думаючи, що куди смачніше було б насмажити картоплі з дрібно нарізаним салом. Але це вже іншим разом. Зараз він вирішив промовчати – все-таки це він забув купити масла.

Знову на його обличчі виникла легка вдоволена усмішка, і дружина насторожилася.

– Що там у тебе? Розповідай! – вона дивилася йому просто у вічі.

– Справу дали! – признався нарешті Віктор. – Справжню!

– А пайок коли дадуть? – запитала Іра.

Віктор зітхнув.

– Тобі тільки пайок, а на все інше начхати. Завтра пайок. До речі, там і масло буде, кілограм.

– А ще що?

– Гречка, згущене молоко, рибні консерви, оселедець. Усе як завжди.

Декілька хвилин вони їли мовчки, потім дружина, відчувши себе цього разу винуватою, по-собачому заглянула у вічі Віктору.

– Так що там за справу тобі дали?

– Убивство, – з гордістю відповів він.

– О господи! – видихнула Іра. – Ти ж ніколи таким не займався! Це небезпечно?

– Це чудово! Якщо розкопаю – цінний подарунок, звання, більше грошей. Розумієш?

– А кого вбили?

– Ще не знаю, завтра вранці отримую папери. Мене тільки ввечері повідомили.

Іра кивнула. Вона подивилася на чоловіка з любов’ю та жалістю. Важко їй було уявити, що такому щуплому, непоказному, але такому любому чоловікові доручили розслідувати справжнє вбивство. Он у кіно ті, що за вбивцями ганяються, завжди міцні, накачані, високі або кремезні. А в житті, виходить, усе не так. Остання думка їй сподобалась, і вона повторила подумки: «А в житті усе не так!»

З кімнати долинув дитячий плач.

Іра спохопилася.

– Постав чайник, а я поки що її погодую.

– Скільки у тебе справ задіяно? – запитав уранці Віктора шеф.

– Двадцять сім.

– Що-небудь серйозне є?

– Сім пограбувань у ліфті, чотири квартирні крадіжки, підпал комерційного кіоску, решта – дрібниці.

– Завтра отримуємо стажистів із вищої школи міліції, передаси все їм. П’ятеро прибуде, можеш одного вибрати собі в помічники.

Віктор стояв перед столом, заваленим паперами, за яким сидів у офісному кріслі-крутилці Леонід Іванович, він же майор Крисько, він же між своїми – Щур, проте з повагою і майже з любов’ю.

Майор у п’ятдесят п’ять – і до скону майор. Іншими словами, з породи вічних майорів, яким абсолютно наплювати на своє майбутнє. У Леоніда Івановича його зневага щодо майбутнього виявлялась у постійній скуйовдженості, та й голився він нерегулярно. Важко сказати, стежив би він за собою краще, якби отримав підполковника. Скоріше за все, ні. У цьому віці вже не зраджують звичок або їх відсутність.

– Ну, гаразд, тримай справу, проглянь, потім зайдеш до мене! – сказав він утомленим голосом і кивнув Вікторові на двері.

З текою в руках Віктор зайшов у свій кабінетик із тріснутою шибкою, через яку у вітряну погоду вривався потужний протяг. У кабінеті всівся за свій стіл. Кинув погляд на два порожні столи, що стояли під стіною. Хазяїн одного з них уже ніколи сюди не зайде – нині сам під слідством. Другий – у відрядженні. Отже, можна спокійно посидіти в тиші, зосередитися.

Справа починалася з декількох фотознімків трупа з явно передавленою канатом або мотузком шиєю. Розглянувши знімки, Віктор заглибився в супровідні документи.

Поступово до нього дійшло, що він уже чув дещо про цей випадок від свого приятеля Дмитра Ракіна, що перейшов у спецвідділ «Ф». Учора вранці Дмитро забігав до них на п’ять хвилин – була в нього якась справа до шефа. Потім, вийшовши від Щура у хорошому настрої, він і сказав Віктору, що зараз усе СБУ на вухах: якийсь відставний генерал, радник президента, вирушив у «посмертне» самотнє повітроплавання. Віктор уже не пам’ятав точно слів Дмитра. Можливо, він сказав не «вирушив», а «відправили»? Учора це значення не мало, а сьогодні все змінилося.