Дуже виразна в автора варіяція другої характерної В. Скоттові риси, поетизації народнього духу: захват В. Скотта в характерах своїх героїв рисами, що їх він має за глибоко народні. «В. Скотт чудово розуміє психологію близьких йому національностей, цебто шотляндців», — каже Замотін, а що він змальовував справдешні характери, згоджуються всі його критики. Визнає це й новітній його критик Дібеліюс. На думку дослідників, характерна риса авторових національних типів у тому, що він їх подає, так би мовити, en beaux, з погляду їхньої духовної краси, що становить їх національну гордість. Це — «декоративний опис національної душі, як от буває декоративний опис національного побуту, той самий «місцевий кольорит», тільки не до побуту приложений, а до духу народів».

Ми сприймаємо в автора не ідеологію творів, а запас документів, і ці документи дають нам спроможність ближче приглянутися до минулого зах. — европ. країн. Твори його знайомлять нас із добою февдалізму, виховують докладніше розуміння певного устрою і звичайним тільки об'єктивним змальовуванням подій збуджують ненависть до тих, хто душив найменший вияв протесту проти жахних лабетів тодішнього ладу, сваволі провідних верстов, гніту та неволі. Хай дуже мало в дієвих осіб авторових, тільки денеде, потягу до опору, хай сам автор випадково, бувши об'єктивний спостерегач, кине такий опис, а сам є вщерть перейнятий монархічним патріотизмом, та самий його життьовий матеріял докладно змальовуваної доби гучно промовляє без авторового втручання, або й усупереч йому. І це споріднює Валтер Скоттові романи з читачами в нашій країні, за наших часів

Подаваний оце роман «Карло Сміливий» (Anne of Glierstein) належить саме до тих двох непритаманних авторові романів (ще «Роберт Паризький»), що мають ненаціональний сюжет. Бурхливі події в Европі за життя Карла Сміливого (XV ст.), боротьба його з французьким Людовіком XI, сутички з Швайцарською Республікою, що її кантони повстали проти утисків його посіпак та тяжких податків і оголосили Карлові війну; взаємовідносини з Австрією, складна та запальна з швайцарцями війна — ось таке тло роману: тривожна доба воєн. А на цьому тлі, як в усіх типових романах, в центрі — герой невідомий, мало відомий в історії, а тільки стикається з постатями історичними, знаними нам. Герой неодмінно на початку є в дорозі (в інш. творах часто лагодиться в дорогу), потім герой прибуває до замку, де знайомиться з героїнею (так само в «Айвенго», «Веверлеї» та інш.), далі через увесь роман кохання на тлі заколоту між європейських держав, і герой та героїня, звичайно, в різних таборах.

Цей твір, може менш відомий з Валтер Скоттових романів, є надзвичайно цікавий. «Карло Сміливий» — дуже художній роман, передусім. І вдячніша, ширша проти інших його творів тема дала спроможність авторові виявити якнайцікавішими сторонами для нас нині, — Швайцарію в її минулому. Швайцарію по тому, як здобула вона свободу собі. Швайцарію за тих часів, коли їй доводилося палко боронити цю свободу від імперіялістів-хижаків.

В основу роману лягли незаперечні історичні факти. Факти дуже цікаві нам. Влада свавільножорстокого фохта, тяжке життя підлеглих його, втеча бургундського війська, страта засудженого цього фохта Гаґенбаха, і політика Карлова, і становище менших держав… А об'єктивний авторовий хист саме в справі швайцарської боротьби за свободу, робить цей роман, може бути, і найцікавішим з усіх його творів.

Н. Ткаченко-Ходкевич.

Майже чотири сторіччя скінчили невтомний біг, відколи промайнули в Европі події, що спогадом за них віють ці сторінки. Довго-довго славетна бібліотека Сен-Галенського манастиря про них зберігала літописи. Літописи ті якнайкраще б довести могли, що то справді бувальщина. Та ба! — Їх немає тепер, вони знищені, як і інші, там заховані, літературні скарби…

Це сталося все, як нам каже історія, десь усередині XV-го сторіччя — велична, велика доба. Тоді буяло в усій пишноті лицарство останнім блиском своєї слави, що незабаром геть-геть уже розвіялась. Де розквітли вільні городи, а де зросло могутнє самодержав'я, і існуванню тих оборонців пригнобленого, знедоленого люду надходив край.

Коли скрізь на заході почало ширитись світло культури — Франція, Бургундія, Італія та Австрія, найголовніш, уперше обізнались із життям того народу, що досі його існування ледве чи й уявляли вони. Щоправда, людність із Швайцарією сусідніх держав чула й раніш за Гельвеції вільнолюбних синів. Тільки ж відомо, було лише, що Альпи, хоч країна навдивовижу дика й пустельна, де долини самотні лежать між велетенськими пасмами гір, плекають ловців та чабанів. Хліб насущний вони здобувають тяжкою працею; живуть, як первісні люди, здираються на страшні скелі, вганяють по дрімучих лісах, полюючи на дичину; або пасуть отари скрізь, де тільки можуть знайти їм хоч яку злиденну пашу, навіть близько снігами вічними вкритого верхогір'я.

Але що могло важити за тих часів існування такого народу, ба й не народу, навіть, — кількох мізерних якихось громад, жменьки злидарів, які в поті чола заробляють на хліб, — могутнім владарям сусідніх держав?! Не важило воно нічого для них, не могло уваги привабити, як не ваблять око голодні сарни на злиденній паші кам'янистих круч, коли поруч, де пішніють буйні пасовища, скубе соковиту траву хмара добре вгодованих отар.

І ось настали часи — який подив збудили горяни! Десь у половині XV-го сторіччя прикували до себе увагу цілого Заходу. По всіх-усюдах лунали чутки — в шалених боях горяни долають німецьке лицарство! Ті йшли втихомирити своїх васалів-бунтарів, а зазнали кривавих поразок. А їх же, проти ворога, була сила-силенна! Вся перевага, здавалося б, на тій стороні — воєнна дисципліна, найдосконаліша зброя?! А втім?! Але найбільше диво — кінноту, яка за тих часів становила найголовнішу силу февдальних армій, подолала піхота.

Вкритих по самі вуха сталлю вояків побороли люди, що не носили жодного захисного знаряддя, які сяк-так узброювалися тим, що трапить до рук — списами, сокирами, киями, й отак кидались у наступ. А над усе — хіба ж не таємні то чари? — лицарів та шляхтичів високого роду перебили звичайні горяни, чабани.

Та перемоги швайцарців раз-у-раз, — під Лявпеном, Земпахом та в інших, не менш славетніх боях, доводили: нові засади громадянського устрою, такі добрі, як і воєнна наука, зросли в суворій країні Гельвеції.