Високоповажному артистові
Миколі Карповичу Садовському присвячує автор
ДІЙОВІ ЛЮДЕ
Іван Андрійович Ляшенко – 60 літ, багатий пан, але зовсім простий; іначе говорить не може, як по-українськи.
Анна Петрівна – 40 літ, його жінка; закида часом по-українськи, моди ради.
Николай Степанович Бєлохвостов – кузен Ляшенчихи, 30 літ; фатуватий.
Зізі – дочка Ляшенків; манірне дівча, 13 літ.
Михайло – син їх, 22-х літ, студент; чистюк і джигун.
Павло Чубань – його товариш, 25 літ; уже лікар. Бідна одіж.
Жозефіна – швейцарка, учителька.
Катря Дзвонарівна – дівчина молода, селянка.
Горпина Дзвонариха – її мати, недужа й слаба.
Дмитро Ковбань – парубок, годованець Дзвонарів.
Пашка – подруга Катрі.
Степанида – покритка, п'яничка й плетуха.
Шльома – жид, орендар.
Харлампій – старий лакей.
Аннушка – покоївка; вертка на всі заставки.
Селяне, соцькі, Парубки, Дівчата, дворові.
Діється на правім березі Дніпра, з початку 60-х років.
Між 1-ю і 2-ю дією мина два тижні; між 2-ю і 3-ю – місяць; між 3-ю і 4-ю – два місяці.
ДІЯ ПЕРША
Панський садок. Наліво від слухачів – стіна офіцини; вікна й двері з ганком виходять в садок. Направо чверть кону впродовж огороджено барканом з хвірткою; за барканом – вулиця. Просто – доріжки, луговина, дерева; між дерев далі блищить став, а з-за його визира панський будинок.
ВИХІД І
Михайло, розкішне по-українськи одягнений, лежить без жупана; далі на луговині Жозефіна і Зізі гуляють в м'яча.
Михайло (курить сигару). Славно покачатись на траві після купання і затягтись сигарою! Чорт його зна, якось мене лінощі обсіли: сьогодні уже й до школи не пішов. (Потягається). Та з цією дрібнотою нудно й воловодитись… тільки Павло й зможе!
Голоси (за вікном). Ос-са! Рос-са! Кос-са! Нос-са!
Павло (за вікном). Ну, тепер разом, швидче, не зупиняючись.
Голоси (за вікном). Оса! Роса! Коса! Носа!
Михайло. Товчи, товчи! А я полежу та поніжусь: тут у холодку так славно! Вітрець подиха; пахощами якимись тягне, – здається, липа розцвіла. Читати навіть не хочеться: отак би лежав, затопивши очі у те сине море блакиті, та зорив би за хмариною.
Зізі (здалека). Тібора! Тібора! Піль!!
Жозефіна. Ту-бо! Ту-бо! Laіssez non mouchojr [1] .. Ві не карош!
1
Лишіть мою хустку (франц.)
Зізі. Ха-ха-ха-ха!! Пиль, пиль! Рви его, рви!
Жозефіна. Ві не рві!
Михайло. Не руш собаки! Лиши мені зараз!
Зізі. Так й послушала! Тибора, иси, иси! (Біга, тріпле платок, а собака рве).
Михайло. Лиши, кажу! А то встану та вуха намну!
Зізі. Попробуй! Я маме скажу! Мужик!
Михайло. Чекай же! (Устає).
Зізі тіка; за нею спішить Жозефіна.
Як розпустилась! Ну, я з матір'ю побалакаю про тебе! (Знов лягає).
Павло (з-за вікна). А це коло бича – обід, бачите? То вимовляється – р-р-р-р! Кажіть!
Голоси. Р-р-р-р! Р-р-р-р! Р-р-р-р!
Михайло. і не обридне йому? Уже я б такий, щоб і обідати, а він таки працює. Усе за ділом якимсь. На вулицю ледве затяг, та й то вже етнографії ради… А яка хороша Катря Дзвонарівна, таки просто і між паннами красунею була б, та й годі! Очі – карі, але глибокі, темні; а погляд – такий милий, лагідний, любий, що аж пронизує душу тихим променем… Тільки між брівок рисочка; вона надає і якусь думність личеньку, і якусь силу вдачі. Щось оце не було її; треба б довідатись через Пашку.