— За мінуту повернемось.

— Спасибі, хлопці. Хай береже вас Бог, — тільки й спромоглися пробулькотіти старі ципи, коли ми попхались на вулицю без пенса в карманах.

— Сам собі здаєшся таким порядочним, що аж гидко, — зауважив Піт. Сердега Дим, було відно, анічогісінько не усьок, одначе притримав язика, боячись, що його обізвуть дураком і безголовим недоростком. Ми завернули за ріг і вийшли на Етлі-авеню, де ще була відчинена ота крамниця з солодощами та сигаретами. Вже місяців три ми її не чіпали, тож у цьому районі взагалі було спокійно — патрульні рожі (цебто озброєні полісмени) в ті дні трималися вище по річці. Ми натягли маски — новенькі, кльовиє, кожна була схожа на якусь історичну особу (коли купуєш таку маску, тобі навіть називають ім’я); я мав маску Дізраелі, Піт-Елвіса Преслі, Джорджі — Генріха VІІІ, а сердега Дим — поета Пе Бе Шеллі. Маски приховували все обличчя до останньої волосинки й були виготовлені з особливого еластичного матеріалу, так що після всього їх можна було навіть згорнути й запхати в черевик. Отож натягли ми маски й зайшли втрьох до крамниці. Піт лишився надворі «на стрьомє», хоч довкола й панувала тиша. У крамниці ми одразу посунули до господаря, такого собі Слоуза — не чєловєк, а драглі в портвейні. Він миттю збагнув, що й до чого, і прожогом метнувся за прилавок, де був телефон і де, мабуть, він тримав свою добре змащену шестизарядну «пушку». Дим із скоростью птаха перепурхнув через прилавок і почав кидатися коробками з тютюном, які розбивались об великий плакат, що на ньому якась мочалка шкірилася до покупців і виставляла на показ грудь, рекламуючи нові труїлки, тобто сигарети. Ще мить — і ми побачили, як у глибині крамниці за портьєрою наче прокотився клубок. То Дим і Слоуз зчепилися в смертельній бійці. З-поза портьєри чулось пихтіння, рохкання, удари, гуркіт падіння, лайка, і нарешті — брязь! брязь! брязь! — то били скло. Матуся Слоуз, крамарева дружина, заціпеніла за прилавком. Щомиті вона могла зарепетувати: «Гвалт! Рятуйте!» отож я мігом перестрибнув через прилавок і схопив її — теж достоту слониха, ще й парфумами від неї тхнуло, як із діжки, а величезні груді аж ходором ходили, наче могутній вібратор. Я лапой затулив їй рота, щоб вона не заверещала на весь світ, але та сука щосили вкусила мене за долоню, і перший скрикнув саме я, а тоді й вона заверещала, закликаючи поліцію. Довелося долбануть її гирею, а тоді ще й потягти лапастим ломиком, яким вони відкривали ящики. Нарешті вона вмилася юшкою, як отой старий учило, ми кинули її на підлогу, з глуму розірвали на ній одєжду, ще й легенько копнули кілька разів ногами, щоб не стогнала. Коли я побачив її розкарячену, з голими цицьками на підлозі, то мимоволі подумав, чи не встигну я її ще й… А втім, часу вже не лишалось. Випорожнивши касу — здобич виявилась чималою — і прихопивши кілька коробок найкращих труїлок, ми злиняли.

— Одначе той гад здоровий як бугай, — зауважив Дим. Його вигляд мені не сподобався: брудний, розхристаний, він скидався на чєловєка після бійки. Хоч так воно й було, але ж це не виправдання, щоб мати такий вигляд. Об Димову хустину на шиї наче хтось ноги витер, маска злізла з обличчя, і на ньому лишився бруд з підлоги. Ми затягли Дима в провулок і заходилися приводити його до ладу — наслинили наші «сякачки» й ну вмивати йому писок. Старалися для того сучого сина. До «Герцога Нью-Йоркського» повернулися дуже бистро: глипнувши на годинник, я побачив, що ми впоралися менш ніж за десять хвилин. Бабушенції так само сиділи й цмулили пиво з віскі, яке ми їм купили.

— Привіт, киці! — звернулися ми до них. — Чого ще бажаєте?

— Ви дуже добрі, хлопчики, — завели вони ту саму пісеньку, — хай береже вас Бог.

Ми дзеленькнули в колокольчік, і коли підійшов офіціант, цього разу інший, замовили собі пива з ромом — страшенно ж палила спрага, братики, — а старим ципам — усе, чого їм заманеться. Тоді я попередив бабуль:

— Ми звідси не виходили, еге ж? Увесь час були тут, зрозуміло? Вони втямили все навдивовижу бистро.

— Добре, хлопчики. Ви весь час були в нас на очах. Хай береже вас Бог. — І знову приклалися до чарок.

Все це, звичайно, не так уже й важило. Півгодини поліція не давала про себе знати. Та потім з’явилися нарешті дві молоді рожі, розпашілі в своїх величезних залізних шлемах.

— Вам відомо про те, що сталося сьогодні ввечері у Слоузовій крамниці? — запитав один із них.

— Нам? — невинно перепитав я. — Ні. А що таке?

— Пограбування й насильство. Господарі в лікарні. Де була цілий вечір ваша компанія?

— А чому таким грубим тоном? — обурився я. — Мене не цікавлять ваші брудні натяки! Ви тільки погляньте, братики, які ці лягаві підозріливі!

— Вони весь вечір були тут, ці хлопці, — зацвірінькали старі мочалки. — Хай береже їх Бог, бо добріших і чемніших підлітків ми ще не зустрічали. Весь час просиділи за оцим столиком. Ми не бачили, щоб вони кудись виходили.

— Та ми ж тільки питаємо, — пояснив другий молодий фараон. — Виконуємо свої службові обов’язки.

Так чи так, а виходячи, вони застережливо глипнули на нас. А ми вслід їм зробили губами «Пр-р-р-р-р!» Одначе я був трохи розчарований. Ніякої тобі боротьби. Все просто, як поцілуй-мене-в-гузно. Але ніч тільки починалася.

Коли ми вийшли з бару «Герцог Нью-Йоркський», то біля його великої центральної освітленої вітрини запримітили неохайного старого пьяніцу, який на все горло виспівував паскудних пісеньок часу своїх батьків та ще й раз у раз гикав, так наче в його смердючих зруйнованих нутрощах сидів цілий оркестр. Є вєщі, яких я просто не терплю. І це була одна з них. Я не можу бачити мужіка, що, заливши очі, хитається на ногах і гидко відригує — байдуже, старий він чи молодий. А особливо такого віку, як оцей. Він стояв, прихилившись до стіни, в пожмаканій, пошарпаній одєждє, наче обтер собою все вапно, а потім ще й вивалявся в багнюці. Ми підхопили його попід руки й кілька разів добряче долбанулі під бік, але він і далі горланив:

Тоді Дим трохи попрасував кулаком його пропиту пасть, спів урвався, і п’яний заволав:

— Ну ж бо, вбийте мене, страхопудні вилупки, я більше не хочу жити, особливо в цьому смердючому світі!

Я попросив Дима зачекати момент, бо часом цікаво послухати, що белькочуть оці старі маразматики про життя і світ.

— Смердючий! — вигукнув п’яниця. — Бо в ньому молодь поводиться зі старими людьми так, як оце ви зі мною. Нема тут більше ні закону, ні порядку!

Він репетував і вимахував своїми граблями, як справжній оратор. З його кішек раз у раз вихоплювалося оте «гик» та «гик», наче всередині в ньому щось оберталось чи бушував якийсь грубий мужік, намагаючись його урвати, тож старий погрожував йому кулаками й усе кричав:

— Цей світ не для літніх людей, і я не боюся вас, хлопчиська! Бийте мене скільки завгодно, я нічого не відчую, бо я під чаркою! А якщо вб’єте мене, то я тільки зрадію!

Ми вибухнули смєхом, однак нічого не відповіли, а тільки стояли й кривили губи. А старий провадив далі: