Корчмар дуже розгнівався і погрозив, що примусить платити, та ще й способом, який тому не дуже сподобається. Санчо відповів, що, за правилами рицарства, до якого належить його пан, він нічого не заплатить, хоч би це коштувало йому життя. Він, мовляв, не хоче, щоб через нього ламалися добрі стародавні звичаї мандрівних рицарів або щоб на нього нарікали за порушення такого справедливого закону зброєносці тих рицарів, що з’являться на світі після нього.

Недоля бідолашного Санчо захотіла, щоб на цей час у корчмі були чотири чесальники вовни з Сеговії, троє голкарів з Кордови та два пройдисвіти з Севільї, люди веселі, вигадливі та лихі жартівники. Неначе спонукані однією і тією ж думкою, підійшли вони до Санчо, зняли його з осла, внесли в повітку, а тоді один із них побіг до корчмаря по ковдру, на яку вони Санчо й поклали.

Але повітка здалася їм дуже низькою для їхньої роботи, і вони вирішили вийти на задвірок, де дахом було саме небо. Там вони почали підкидати його з ковдри угору.

Бідний Санчо зняв такий галас, що його почув і Дон Кіхот, який спочатку прийняв це репетування за якусь нову пригоду, а розібравши, що то голосить його зброєносець, повернув коня й галопом поскакав до корчми. Знайшовши ворота зачиненими, він поїхав кругом, шукаючи в’їзду, але, не доїхавши до задвірка, побачив, у яку погану гру грають із його зброєносцем. А той то злітав, то падав у повітрі так втішно та швидко, що коли б Дон Кіхот не був такий лютий, йому важко було б утриматись від сміху. Він пробував злізти з коня на паркан, але, бувши розбитий та кволий, не спромігся навіть підвестися і задовольнився тим, що, сидячи в сідлі, почав висловлювати на адресу нападників Санчо такі образи та лайки, що й описати їх не можна.

Але вони не кидали ні своїх жартів, ані своєї роботи, і Санчо безперестанку літав, аж поки вони потомились і покинули його. Потім вони привели осла, посадили на нього Санчо і загорнули в плащ, а жаліслива Маріторнес, побачивши його такого стомленого, визнала за потрібне дати йому кухоль свіжої води. Санчо взяв цей кухоль і підніс його до рота, але спинився, почувши гучний голос свого пана:

— Сину мій, не пий води; не пий її, Санчо, вона вб’є тебе. Дивись, ось у мене цілющий бальзам, після двох крапель якого ти, безперечно, одужаєш.

На ці слова Санчо глянув на Дон Кіхота і сказав іще голосніше:

— Чи не забула часом ваша милість, що я не рицар? Або чи не хоче вона, щоб я зблював і решту кишок, які лишилися ще в мене після останньої ночі? Бережіть цю рідину для себе і для всіх чортів, а мені дайте спокій.

Сказавши це, він тієї ж миті почав пити, але, побачивши з першого ковтка, що то була вода, не схотів пити далі й попросив Маріторнес принести йому вина. Та не тільки охоче задовольнила його бажання, а ще й заплатила за вино власними грішми.

Випивши, Санчо вдарив у боки свого осла і виїхав із корчми у навстіж відчинені для нього ворота, дуже задоволений, що нічого не заплатив і що настояв на своєму, хоч і коштом свого звичайного поручителя—власних боків. Щоправда, у корчмаря лишились у заставу його торбинки, але схвильований Санчо навіть не помітив того.

Санчо під’їхав до свого пана такий заморений та знесилений, що не міг навіть правити ослом, і Дон Кіхот, побачивши його в такому стані, сказав:

— Тепер я переконався, добрий Санчо, що цей замок, чи то корчма, безперечно, зачарований. Бо чим іншим, як не примарами, можуть бути люди, які так жорстоко гралися з тобою? І це підтверджується тим, що, коли я дивився через паркан на сумну трагедію, яку ти відбував, я не тільки не спромігся перелізти на той бік паркана, але навіть не мав сили злізти з Росінанта через якісь чари. Але присягаюся своїм званням, що коли б мені пощастило перелізти або злізти з коня, я помстився б за тебе так, що ці паскудні розбишаки довіку пам’ятали б про свої вихватки. І тут я свідомо порушив би рицарські закони, що, як я тобі багато разів казав, не дозволяють рицареві підносити руку на того, хто сам не рицар, за винятком випадків найпильнішої потреби, а саме коли захищаєш життя або свою власну особу.

— Я помстився б і сам, — відповів Санчо Панса, — не зважаючи на те, висвячено мене на рицаря чи ні, але не мав змоги. Проте я певний, що ті, хто грався зо мною, не були ні примарами, ні зачарованими істотами, як це каже ваша милість. Навпаки, то були точнісінько такі, як і ми, люди з м’яса та кісток, бо я чув, що, підкидаючи мене, вони звали один одного — того Педро Мартінес, того Теноріо Гернандес, корчмаря ж звуть Хуан Паломеко. Отже, сеньйоре, те, що ви не могли перелізти через паркан і злізти з коня, пояснюється чимось іншим, а не чарами. Через усе це я остаточно зрозумій, що пригоди, яких ми шукаємо, приведуть нас, кінець кінцем, до такої біди, що ми не розберемо, де у нас права, а де ліва нога. І як на мій дурний розум, то найкраще та найзручніше було б нам повернутись додому, поки ще не скінчились жнива, стати до господарства й кинути оці блукання по світах від однієї небезпеки до ще гіршої другої.

— Як мало розумієшся ти на рицарських справах, Санчо, — сказав Дон Кіхот. — Мовчи та май терпіння; прийде ще день, коли ти на власні очі побачиш, яка почесна наша праця. Хіба ж, скажи, є в світі більша приємність чи більше задоволення, ніж те, що його дає перемога в битві або тріумф над ворогом? Немає жодного, то певна річ.

— Так воно, мабуть, і є, хоч я цього й не знаю, — відповів Санчо. — Знаю тільки, що відколи ми стали мандрівними рицарями, ми не перемогли ще в жодній битві, не рахуючи бою з біскайцем. Та й з нього ваша милість вийшли без половини вуха і без половини щита, а потім тільки того й було, що нас били то кілками, то кулаками. Я не згадую вже про те, як підкидали мене на ковдрі зачаровані люди, яким я не мав навіть змоги помститися, щоб відчути насолоду перемоги над ворогом, як каже ваша милість.