Немов із тьми, із мороку, з нічого —цю мить крізь нас прошито, наче нить, —з-над наших пліч — із прасвіту нічного —ріка, що сяє. Світло, що летить.На тло екрана, в надто білий спокій,на полотно, на ґрунт площинних пільвоно летить по темряві безокій,воно містке, як сім’я або сіль.І в цьому залі, звідки світло гнали,де вуличний промінчик геть зачах,вібрують інші світляні каналиі відсвіти блукають по очах.Екран розкрився — він розкрилля брами.Він погляди і душі так змістив,що ми, немов засмоктані вітрами,впадаємо в цю зміну перспектив,у зміну барв, пейзажів і покоїв,торкаємось вогню, землі, води…Але — не так! не тих! і не такої!Тут є стіна, екран — стіна завжди.Тому, коли в кінці розсунуть шториі крізь проходи в зал поллється день,йдемо, немов з підземних коридорів,по цигарки сягаєм до кишень.Виходимо, як повінь, як затока,і знову розмовляємо про щось…О дійсносте сліпуча і висока!Вчимось любити. Бачити вчимось.
Поет запитує
Любов к отчизні де героїть, —поет повчає земляків,але сирітства не загоїтьрядок, що з неба їм злетів.Бо де вона, твоя вітчизна?Пече питання, мов трутизна:чи ця садиба многоцінна,чи ця Полтава провінційна?Ці вітряки і винокурні,ці килими левад медвяних,чи ці пухкі й вельможні дурніу тарантасах і ридванах?Чи ця імперія Російська,що під шпіцрутени лягла?А тюрм! а кріпостей! а війська!їм таки й справді несть числа.Чи ту якусь підземну Троюпобачив, біль її та скін:Зробили з неї скирту гною, —він ще й жартує, чортів син!Це чорт глузує й помикаєчи Божий смуток напосів?Тут Котляревський замовкаєі пише оди до князів.
Дует
До нічного пейзажу тулився невиспаний вітер.Між землею і небом зависли плантації квітів,у червоних кульбабах електроосвітлення вулицьдві самотні душі — рука в руку — вгорнулись.Між землею і небом ходили поет і блудниця.Був на ньому позичений фрак, а на ній — з реп’яхами спідниця.І такі вони бачили сни, що зірки були заздрі,і були вони досить смішні, але й досить прекрасні.Їх невтолене так і боліло невтоленим —у безлюдні піски повтікати б їм лісом оголеним.Тільки в тому ж і сенс, щоб у ночі туманні та хмарнізаблукати у місті, де квітнуть осінні ліхтарні,і довіку ходити удвох по високій плантації,де кульбаби горять і наспівані сни повертаються.
ЕТЮДИ БУДІВЕЛЬ
Церква
гей дерев’яна церкво царицетьмяна паньматко в хрестатій намітціщо тобі світ сей гульбище ницев небо ходімо там будеш на місцітам тебе стрінуть блискітки яснів шибах заскачуть сягнуть аж на хориде голоси затріпочуть невчасніде требники зжовклі як мертві птаховена мальовидлах запахнуть убранняльоном дихнуть олійні парсуниапостоли вип’ють всю брагу до ранняжени їх на небо хай мури розсунетільки ж не можеш коріння ґудзатев землю пустила до чорних поточищпрахом і пилом тобі припадатитут пропадати а в небо не хочешбо в небі не буде стражденного хлопадурної хвигури він там не цвістиметого ідіота чи то филозопазаквітлого бджолами золотими
Замок
замку пташе кам’яний вельможний панезавойовнику скурвителю приблудоу гробницях як скарбницях панство п’янеале з того більше зиску не прибудеза подушне і подашне й повіконнепоцерковне покриничне почортівськенині платиш подукатне посуконнелянцкоронське конецпольське чарторийськелопушиння маширує схилом ярупросто в браму пруть полки його ребелійселюки женуть корову з будуарубо обжерла з гобеленів цвіт камелійдосі в мурі світить рана від тараназаростає чимось дуже кольоровимще й з герба фамільна папороть як фанасмарагдова короговка для коровирозікрали всю тебе безсила брилорозтягнули всі підкови і підводивосени дощило нудило і снилочерепиця черепи і жовті водичерепам таки сиру землицю їстищо з весни тобі насниться лопушанещось весняне щось бездонне і нечистеначе небо з гайдамацькими ножами
Корчма
гов мамуню кривобока перехнябленана дрантивій вивісці чарка й книшглиняна помазаниця порохняваще на вітрі мов кульбаба облетишвічна зваба для сердеги подорожникаскільки спраглих і голодних прихистишперебендю курву жовніра острожниказ ними вкупі аж на місяць відлетиша пок'u що гопаки і гольтіпакигоп і гоцки гоп зі смиком і гіп-гопнад боклагами суліями і пакийолоп вилупок залупник остолопоселедці як дельфіни здоровенніплавниками і хвостами по столахі злітаєш ти на всі свої легеніпо небесне молоко в чумацький шлях
Особняк
сервус вілло що вповилася плющемяк плащем старезна пані під дощемнині в башті зимно мешкати самійбашта повна скорпіонів жаб і змійперелюбний перелесник сірий стидпо гранітних животах каріатидлізе в душу на веранді в нього сховтам кубло для сласних спогадів альковтам зі стосів жовтих карток і газетсексапільний привид човгає в клозетдвері шкряб знадвору протяг двері скрипа зі стелі проростає цвіллю грибвітер в’ється по утробах порцелянвітер нині тут хазяїн каштелянвітер торгає колодки сторінкиповні вітром сорочки дощовикимідні била застудили дзиґаріти минаєш в зимній башті нагоріта живим плющем оплетений фасадпід вікном живі іриси потім саді в саду бузок увесь із синіх слізпотім вечір ніч паркан а потім ліс
Старий завод
агов почваро з вицвілої цегличавунна бабо смертний сон і мир вамі час погас однак на зло полеглимще гупає в котлах судомна прірвами не прощали милостей природіми сполучили руки і машининам неуцтво ставало у пригодіяк жили ми тягли з живої глиними в пуп землі вбивали чорні жерлами сажею вгатили в херувимівтут металева казочка померлабо з шахти гномів наш компресор вимівми динаміт заклали в лоно мітуми чорні від утоми й антрацитунас їсть іржа нас п’є смердюче мореі ртуть і мруть зупинені моторихиткі каркаси загнані колесароззявлені в ніщо цистерни й печіі очисних басейнів сірі плесата в битих шклах востаннє блисне вечірі в мить коли заскреготять підоймиусі на світі пролетарські трупиполізуть з люків вилізуть на купичервоних жаб запустять у водойми
