Отож, Пінга виглянула, і не просто виглянула, а підійшла занадто близько. Хлопець і дівчина її помітили, закричали й кинулися ловити. То була шалена погоня — колами, неймовірними зигзагами, кульбітами й стрибками з обох боків. І все це маленьким островом довжиною в два десятки заячих стрибків. Понг пам’ятав досі здивований вигляд дівчини, її крик: «Та їх тут двоє!». Гонитва тривала невідомо скільки, Понг геть стомився, але ще більше стомилася Пінга, її біг ставав дедалі повільнішим, і коли вона гукнула: «Я більше не можу», Понг вирішив пожертвувати собою. Він дозволив накинути хлопцеві на себе людську одежину — куртку. Розрахунок виявився правильним. Стомлені гонитвою хлопець і дівчина вирішили, що їм вистачить і одного спійманого зайця.

Посаджений у човен Понг тремтів у руках дівчини, хоча та і гладила його ніжно-ніжно довгими тендітними пальчиками. Коли ж човен наблизився до берега, він насмілився, підвів голову і поглянув у обличчя дівчини. Він уклав у свій погляд стільки благання, скільки міг. На якусь мить його очі зустрілися з очима дівчини. Та збентежено дивилася в заячі і раптом скрикнула. Мимоволі чи під впливом цього погляду вона відпустила зайця. Понг, відчувши свободу, напружився й стрибнув з усієї сили. Він хлюпнувся в прибережну воду, й хоч вода накрила його мало не з головою, знайшов у собі сили побігти далі.

Цілих три тижні він бігав довкола озера. Часто підбігав до човна і сумно дивився на нього. Якби він міг веслувати! Думки про те, як там на острові бідолашна Пінга, не полишали його. Він кликав її, просив кохану відгукнутися, питав, як вона себе почуває, але його слабкий тонкий заячий голос губився в озерних хвилях і не діставав до острова.

Порятунок прийшов несподівано. У хижці на березі озера поселилася дівчина. Якимось шостим заячим відчуттям на третій день її проживання Понг збагнув, що вона обов’язково побуває на острові. На п’ятий день він відчув — це трапиться сьогодні. Він застрибнув у човен і став чекати.

— Заєць! — Світлана здивувалася уголос.

Вона ступила у човен, а заєць і не збирався втікати. Сидів, щулився і наче чогось чекав.

«Може, він хворий? — подумала Світлана. — Може, це заячий сказ чи якась інша хвороба? Цікаво, кусаються зайці чи ні?»

— Не бійся мене, — почула вона раптом голос. — Я нічого тобі не зроблю поганого. Мені, як і тобі, треба на острів.

Голос був тихий, тоненький, але добре чутний. Світлана ошелешено озирнулася. Довкола не було жодної живої душі. Ні поруч, ні біля будиночка, ні за ним. Нікого, окрім неї і зайця.

— Це я, я до тебе говорю, — почула вона. — Там, на острові, лишилася моя кохана Пінга. Відвези мене до неї.

«Я, напевне, збожеволіла, — подумала Світлана. — Що ж, нехай. Спробую повірити, що я чую голос зайця. Я… Я, звісно, можу викинути його із човна. Я можу взагалі не плисти на цей острів. Але щось мені підказує, що там треба побувати. Чому? Я не знаю. Не знаю, Боже мій».

Вона вирішила довіритися плинові часу й власній інтуїції. Сіла в човен, взялася за весла.

На півдорозі до острова вона навіть осміліла й погладила зайчиська, який тремтів біля її ніг. Заєць ще більше зіщулився. Він був м’який і трохи мокрий.

Зате коли човен наблизився до острова, він ожив, подивився в бік кущів, які виднілися на острові, й запищав. Світлані здалося, що вона серед того пищання виразно почула слово «Пінг». Чи навіть «люба Пінга». Вона злякалася і ледве не випустила весла. Галюци нації?

Ледве пристали до берега, як заєць підстрибнув і впав у воду. А тоді кинувся бігти у глиб острова. Раптом Світлана побачила, як назустріч цьому зайцю вибіг інший. За ним — другий, третій, четвертий, п’ятий… Зайців більшало і більшало. Світлана скрикнула, бо зайці побігли до човна. Вона взялася щосили гребти від берега.

Зайці пливли за нею. Їх була ціла зграя.

Коли вона отямилася, то зрозуміла, що лежить на дні човна. Вона підвела голову і побачила, що човен гойдається на легких хвилях посеред озера, метрів за п’ятдесят від острова. Ні у воді, ні на острові не було видно жодного зайця. Світлана сумно посміхнулася і взялася за весла.

Через день вона вже не була певна, що був і той, єдиний заєць, який сидів у човні.

А ще через три тижні до хижки на березі, в якій жила, пересилюючи страх, Світлана (бо їй час від часу ввижалися зайці, котрі оточують будиночок), прийшов чоловік, якого вона мала спокусити.

— Що там? — почув Понг тоненький голос Пінги.

— Там лежить людина, — сказав Понг. — Чоловік.

— Лежить? — Пінга підійшла трохи ближче. — Він у нас не стрілятиме?

— Боюся, що ні, — відповів Понг. — Тобто я хотів сказати — на щастя, не стрілятиме. Мені здається — він мертвий.

— Мертвий? — Пінга злякалася, перед її очима навіть майнули два чорних метелики. — Але ж він стріляв? Чи хтось стріляв у нього? Я ж чула цей гуркіт. У мене ледве вушка не позакладало.