— Ну й добре. От молодець! А я була певна, що ти байдикував і бігав купатись. Гаразд, я не серджусь на тебе: ти хоч і великий крутій, але іноді буваєш кращим, ніж можна подумати.

Вона й журилася, що її хитрощі не досягли мети, і водночас раділа, що Том, нарешті, стає слухняним хлопцем. Але тут Сід зауважив:

— А мені здавалося, ніби комірець ви пришили білою ниткою. А тепер я бачу, що це чорна.

— Справді, я пришила білою!.. Томе!..

Але Том не чекав далі. Вже за дверима він гукнув:

— Сіде, я тебе за це відлупцюю!

У безпечному місці Том оглянув дві великі голки, встромлені за вилоги куртки. На одній голці була намотана біла нитка, а на другій — чорна.

— Вона ніколи б не помітила цього, коли б не Сід, чорти б його забрали! Та й вона хороша: шиє то чорною, то білою. Краще вона б вибрала якийсь один колір, а то ніколи не вгадаєш… А Сіда я все-таки поб'ю, — щоб я пропав, коли не поб'ю!

Том не був зразковим хлопчиком, яким би могло пишатися все місто. Проте він добре знав, хто був зразковим хлопчиком, і ненавидів його.

А втім, за дві хвилини, і навіть раніше, він забув усі свої турботи. Не тому, що вони були для нього не такі тяжкі й гіркі, як турботи дорослих людей, а тому, що цієї хвилини його захопило нове велике діло і витиснуло їх з голови. Так само і дорослі люди забувають своє лихо, захопившись новою роботою.

Такою новинкою був особливий спосіб свистіти, який Том перейняв від одного негра, і тепер йому хотілось попрактикуватися без перешкод. Свистіти треба було з переливами, по-пташиному, торкаючись язиком до піднебіння. Читач, мабуть, пригадує, як це робиться, — коли тільки сам був хлопчиком. Том не пожалкував праці і добився успіхів. Незабаром він весело йшов вулицею, і рот у нього був сповнений солодкої музики, а душа сповнена радості. Він почував себе, як астроном, що відкрив нову планету, — і без сумніву, якщо говорити про сильну, глибоку, нічим не затьмарену радість, то у хлопчика її було більше, ніж у астронома.

Влітку вечори довгі. Ще було видно. Раптом Том увірвав свій свист. Перед ним стояв чужий, незнайомий хлопець, трохи вищий за нього самого. Нова особа будь-якого віку і статі завжди викликала цікавість жителів маленького містечка Санкт-Петербургу [1] . До того ж хлопець був чепурно одягнений, — чепурно одягнений у будень! Це було просто дивовижно! Гарний капелюх, акуратно застебнута синя суконна куртка, нова і чиста, і такі самі штани! На ногах черевики, дарма що сьогодні тільки п'ятниця. На шиї у нього була навіть краватка — строката стрічка. Взагалі він мав вигляд міського франта, і це страшенно дратувало Тома. Що більше Том глядів на це диво дивне, то біднішим йому здавався його власний костюм і то вище задирав він носа, показуючи, які огидні йому подібні пишні вбрання. Обидва хлопці не вимовили й слова. Але варт було одному зробити крок, як робив крок і другий — тільки вбік, по колу. Вони стояли дуже довго лицем до лнця і дивились один одному в очі. Нарешті Том сказав:

— Я можу тебе відлупцювати.

— Ну, спробуй!

— Ну що ж. і відлупцюю!

— Не можеш, куди тобі!

— Ні, можу.

— Ні, не можеш.

— Можу!

— Не можеш!

Зловісна мовчанка.

— А як тебе звуть? — спитав нарешті Том.

— Не твоє діло.

— Ось я покажу тобі, яке моє діло!

— Ну, покажи. Чого ж не покажеш?

— Скажи ще два слова, і покажу.

— Два слова! Два слова! Два слова! Ось тобі. Ну?

— Ач який хвацький! Та коли б я захотів, то відлупцював би тебе одною рукою. Праву прив'язав би за спину, а лівою відлупцював.

— Чому ж ти не відлупцюєш? Ти ж кажеш, що можеш.

— І відлупцюю, якщо ти чіплятимешся до мене.

— Ой-ой-ой! Бачили ми таких!

— Думаєш, як вичепурився, то вже й персона! А бриля якого начепив.

— А ти спробуй збити його! Ось тоді й побачиш, що то за бриль.

— Брешеш!

— Сам ти брешеш!

— Ти тільки ляпати язиком здатний!

— Годі, забирайся геть!

— Ну, ти, слухай: якщо не вгамуєшся, я відірву тобі голову!

— Невже? Одірвеш! Ой! Ой! Ой!

— Таки відірву.

— Чого ж ти чекаєш? Чому ти все нахваляєшся, а нічого не робиш? Значить, боїшся?

— Не боюсь.

— Ні, боїшся!

— Ні, не боюсь!

— Ні, боїшся!

Знову мовчанка. Хлопці зміряли один одного очима і зробили ще одне коло.

Нарешті вони стали плече в плече.

— Іди геть! — каже Том.

— Сам іди геть.

— Не хочу.

— I я не хочу.

Так стоять вони один проти одного, виставивши ноги вперед під тим самим кутом. З ненавистю дивлячись один на одного, вони починають щосили штовхатись. Але ніхто не міг перемогти. Спітнівши і втомившися, вони перепочили, хоча кожний залишався насторожі.

Том сказав:

— Ти боягуз і цуценя. Ось я скажу моєму старшому братові — він одним мізинцем відлупцює тебе. Я йому скажу, він одлупцює.