— Гарно ви нас зустрічаєте, — сказала, сідаючи, Марта.

— О, вже натанцювалася? — дійшов висновку Мартофляк і продовжив дискусію. — Той ключ, який між ногами, годиться для будь-кого! Але для Антонича цього мало! Ти можеш скільки завгодно оперувати тут своїм йо… задроченим фрейдизмом, але ти не дійдеш до суті Антонича, хоч би всрався!

— А чому ти вважаєш, ніби тільки тобі дано дійти до суті Антонича, звідки ти знаєш, курва мать, що я до неї не дійшов?!

— Бо ти висловлюєш абсолютну х… е-е абсолютно безглузді речі про «Книгу Лева»!

— Це я? Я про «Книгу Лева» взагалі нічого не згадував! Я трохи пройшовся по твоєму віршеві, який ти тут нам читав і який мені не сподобався…

— Бляха, та хай він тобі не подобається хоч сто років, потрібна мені твоя думка, як сухій сраці попіл! — завершив дискусію Мартофляк, тим більше, що на столі з'явилися свіженькі двісті п'ятдесят.

— Ростику, а в яких саме містах Америки ти побуваєш? — досить невиразно проплутав язиком Білинкевич.

— Я щасливий, що ми вже перейшли на «ти», — дав йому зауваження замість відповіді Мартофляк.

— Хто він такий, цей паршивий мудак з рожевими щічками? — відізвався нарешті Гриць, який мовчав десь так близько сорока хвилин.

— Я ваш товариш, Грицю, — пояснив йому Білинкевич.

— А мені здається, що ти не наш товариш. Ти майорові товариш.

— Ні, чесне слово, пора вже звідси йти! — знову захвилювалася Марта.

— Хто ти такий? — продовжував Гриць. — Я знаю всіх, тут присутніх. Я знаю Ореста Хомського, це прекрасний поет з Леніг… з Ленін-граду, я знаю Ростика Мартофляка, це величезний поет, це мій товариш, я знаю його красиву дуже жінку Наталю…

— Марту, — поправив Білинкевич.

— Марту, — повторив Гриць, — я знаю Юрка Немирича, це колосальний пост і прекрасний товариш, я знаю себе. А ти хто? Хтось мені може щось розказати про цього дивного чоловіка?

Усі мовчали, тоді Білинкевич почав пояснювати:

— Розумієш, я член ОРГКОМІТЕТУ…

— Ти нагла свиня, — з усмішкою перебив йому Гриць.

— Грицю, не треба, я ж просив, — нагадав Мартофляк.

— Вибач, він трохи перебрав, — сказав Немирич Білинкевичу.

— Юрік, скажи йому про це, він тебе послухає,— заканючив Білинкевич. — Я ж так старався для всіх вас… — і сльоза покотилася по його щоці.

— Грицю, досить! — владно наказав Мартофляк. — Він непоганий хлопець, навіть якщо кагебіст.

Ця фраза несподівано заспокоїла Штундеру. Тим часом Хома, який справляв враження найтверезішого серед присутніх, інтимно поцікавився в Білинкевича:

— Ти міг би позичити до завтра дві сотні?

— Міг би. А що?

— Ну, то розраховуйся з Бодьом, а я тобі завтра поверну!

— Що ти, Орку, не треба нічого повертати, — замахав руками Білинкевич.

— Я на чужий кошт не пиячу, — відрубав Хомський. — Котра година, товариство? — голосно звернувся до всіх.

— За півгодини починається, — відповіла йому Марта.

— Так. Слухай сюди, Білинкевич. — Хомський говорив чітко, як командир підводного човна. — Ідеш до Бодя, розраховуєшся, але з тим, що кожному ще по каві й по п'ятдесят коньяку. Тоді приходиш і доповідаєш мені загальний рахунок. Пішов!

Білинкевич полетів як торпеда. Йому було радісно, що з ним знову розмовляють по-людськи.

— Тепер я прошу уваги, — як міг урочисто, сказав Гриць. — Зараз я читаю свій останній вірш. Це мій найкращий вірш. Про одного чоловіка. Він досить довгий. Я прошу всіх слухати і не перебивати. Це зовсім новий вірш. У ньому я все сказав, ви почуєте. Це мій передостанній вірш.

— Передостанній чи останній? — запитав Хома.

— Останній не рахується. Цей — передостанній. Я просив не перебивати.

Усі слухали. Мартофляк хотів закурити, припаливши до фільтру, але Марта вчасно побачила.

— Зараз я згадаю. Зараз. Там колосальний перший рядок.

— І тільки? — спитав Хома.

— Не п… Зараз я згадаю. Це верлібр.

Усі слухали, але вирази на лицях вже мали трохи знуджені.

— Я написав його позавчора. Той, котрий написав учора, не рахується.

— Ти написав його позавчора? — спитав Хома. — То прочитаєш нам його через дев'ять років. Сенека радив на дев'ять років ховати написане до шухляди.

— Гівно і ти, й твій Сенека. Де мій рукопис? — раптом сполошився Гриць. — А, я продав його за десять доларів, ясно. Але зараз згадаю. Він зовсім свіжий у моїй пам'яті. Це вірш про одне село.

— Чи про одного чоловіка? — знову нарвався Хома.

— Ти нічого не розумієш. Ти не знав того чоловіка. Я його знав. Цей вірш присвячений його пам'яті. Хвилинку. Читаю.