Підійшла Єва.

– Помітив, яка тут гарненька офіціантка?
– ніби вгадуючи його думки, запитала вона.

– Слово гарненька їй не підходить, - заперечив він.
– Вона просто не впи-су-єть-ся.

– Що?

– Ну, не вписується у цей антураж. І обличчя у неї, радше, дивне, ніж гарненьке.

– «Давай її відзнімемо»?
– засміялась вона.

– Уявляю, скільки б ґвалту піднялося, якби я дістав камеру! Приїхав би сам директор колгоспу!

– Ага. Поляну б накрив.

– До речі, це ідея!

– Я ж казала: можна вигадати тисячу засобів подорожувати і не мати клопотів.

Вони взялися за філіжанки.

– Я ще замовлю коньяк, - попередив він.
– І ще щось. Я не на дієті.

– Ок.

Краєм ока він помітив, що офіціантка підійшла до сусіднього столу. Вона стояла до нього спиною. Чоловіки щось говорили до неї, а вона лише кивала. Пішла. Повернулась. Поглянула в їхній бік, чи не вибрали вони щось серйозніше за каву.

– Вона дійсно цікава, - сказала Єва.
– Ти з неї очей не зводиш. Давай, поклич її. Замовимо щось. І роздивимось ближче. Червона спідниця з білим фартушком - сюррове поєднання. Я вже відвикла від такої прямолінійності.

Офіціантка підійшла сама, щойно вони відірвали очі від книжок. Мовчки стала біля столу. Посміхнулась. Витягла блокнот.

«Як же тобі тут нудно, подруго… - подумав Дан, в напіввуха слухаючи, що замовляє Єва.
– Цікаво, з ким ти тут спиш - з такими от очима?… Прикро…»

– Ден, ти заснув?
– почув голос Єви.
– Кажи, що замовлятимеш?
– і трошки тихіше вона додала: - Уяви, вона - глухоніма!

– Хто?
– не зрозумів він.

Єва ледь помітно блимнула очима в бік офіціантки.

– Так що тобі замовляти?

– Коли ти встигла дізнатися?

– Поки ви, сер, ловили ґав!
– відповіла Єва, повертаючись так, щоб офіціантка не бачила її обличчя й пояснюючи: - Вона сама показала. Але вона читає по губах. Тому у неї таке обличчя. У всіх глухонімих дивні обличчя…

Дан відчув, як у нього запекло трохи нижче шлунку. Так бувало завжди, коли він чув щось неприємне. Червона спідниця, білий фартушок, біла шифонова блузка з рукавом-ліхтариком - все тепер здавалося йому жалюгідним.

– Пауза затяглася… - прокоментувала Єва.
– Ти жерти будеш?!

Несподівана печія знищила апетит.

– Коньяк, - сказав він, прискіпливо дивлячись на дівчину.
– Який у вас є коньяк?

Вона охоче відкрила сторінку і показала пальцем на потрібні рядки в меню.

– Сто «Закарпатського», - сказав Дан і, змовницьки підморгуючи Єві, додав, нахабно дивлячись в очі глухонімій.
– І твої апетитні сідниці на закуску!

– Ти що, ідіот? Навіщо ти її ображаєш?
– обурилась Єва.
– Я ж тобі кажу: вона читає по губах!

Офіціантка посміхнулась і зробила їй знак, що вона все зрозуміла, але навіть не думає ображатися. Пішла виконувати замовлення.

Він дивився їй вслід, печія внизу розрослася до грудей.

Чоловіки за сусіднім столиком так само дивились, як довкола її ніг витанцьовує широка червона спідниця.

– Мабуть, з неї вийде чудова дружина, - міруквав уголос Дан.
– Мовчить і нічого не чує.

– Ти цинік, Даню, - відповіла Єва.
– Не всі ж такі, як ти… Декому треба і поговорити…

Дан пересмикнув плечима. Напустив на себе байдужий вигляд. Але печія внизу шлунку не припинялася. Скоріше б вона принесла коньяк!

У Єви задзвонила мобілка. Власне, вона дзеленчала увесь час. І це страшенно дратувало. «Слухаю…» - сказала Єва і зробила «страшні очі», мовляв, дзвонить «генеральний».

– Так. Так. Так… - киваючи, повторювала вона.

Дан посміхнувся. Він знав, що після цих серйозних «так», Єва встане і відійде на безпечну відстань аби він не чув, як вона затуркотить в слухавку противним голосом вередливої дівчинки. Вона і справді відійшла. Навіть вийшла за межі кав’ярні на трасу.