А потім просигналив гудок автомобіля. Я відсторонилась і подивились. Моя мама під'їхала до нас в своєму Пріусі, руйнуючи цей момент, ймовірно, щоб помститися мені за те, що залишила її на бенкеті.

Вона опустила вікно і прокричала:

– Тебе підвезти чи вже підвозять?

Я застогнала, але поїхати з мамою було правильним вибором. Лишитись тут стане приводом до нових поцілунків, а я не знала, чи хочу цього. Гебріел був розкішним, гарячим і ще багато чим, але він також ненавидів те, ким я була.

– Побачимось пізніше, - сказала я і ковзнула на пасажирське сидіння.

Мама підняла брову і злегка просвистіла. Я штурхнула її ліктем в бік.

Незважаючи на невеликий головний біль, з яким я прокинулась наступного ранку, в мене все ще була невелика посмішка на обличчі. Я була здивована поцілунком Гебріела і своєю сильною фізичною реакцією на нього. Мої емоції, зрештою, переважили. У роботі над цією справою була загроза, яку я ніколи не відчувала. І, незважаючи на зміни в поведінці Гебріела і мої заплутані почуття до нього, мушу визнати, що мені сподобалась така близькість до нього. І вчорашній поцілунок сказав мені, що він відчував те ж саме.

Я прослизнула до ванної кімнати, взяла дві таблетки з пляшки і запила їх склянкою води. Я буду почуватись краще, коли закінчу з душем.

Через півгодини я була вдягнена в темні шорти та зелену футболку з V-вирізом. Нафарбувалась блідою рожевою помадою та змастила закріплювальним засобом волосся. Я лишила свої вологі кучері висихати і вони скоро будуть гарно виглядати. Вологість робила погані речі зі мною. Я була б гарнішою, якби жила в пустелі.

Сподіваюсь Гебріел шукав мене сьогодні. Я не могла дочекатись, коли ми побачимось. Думала, чи ми будемо говорити про поцілунок чи зробимо вигляд, що його не було. Він напевно теж сумнівався, але я знала одне точно - я хотіла бути поруч з ним. Я перевірила телефон, але повідомлень не було. З несподіваним бажанням нездорового сніданку, я вирішила піти в супермаркет за пончиком.

Я взяла сумку, але не могла знайти ключів від дому. Я завжди кидаю їх на кухонний стіл, коли приходжу. Я нечітко пам'ятала це, коли ми з мамою прийшли додому. Але я все ще була в тумані, після неочікуваного поцілунку Гебріела, тож, мабуть, поклала їх деінде.

Продзвенів дверний дзвінок, тому тимчасово я повинна було полишити пошуки. Сподіваючись, що це Гебріел, я швидко відкрила двері. Найменш очікувана мною особа стояла навпроти.

– Мене звати Ольга Маслов, - сказала вона з сильним російським акцентом.

– Я знаю, хто ви, - я підняла підборіддя.
– Чим можу допомогти?

Вона нахилила голову вбік, її очі були закритими.

– Ти знайдеш ключі на підлозі.

Мій рот відкрився.

– Як ви....

Її очі відкрились, потребуючи уваги.

– Я тут не з цієї причини. Я тут, щоб попередити тебе.
– Вона кинула погляд через моє плече, ймовірно, щоб переконатись, що я сама.

– Про що?

– Ти в небезпеці.

– Добре. А можна точніше?

– Не цього разу. Все... як ви кажете... деталі не ясні. Але ти в смертельній небезпеці.

Зненацька, горезвісна лампочка загорілась в моїй голові.

– А. Дозвольте вгадати - ви хочете, щоб я поїхала з міста, щоб захистити себе?

Вона широко посміхнулась.

– Так, це було б мудро.

– Також моя мама і брат? Залишивши вас одну в грі, у пік сезону.

Маслов насупилась і похитала головою.

– Ні. Мене не цікавить бізнес. Ця засторога не для припинення змагання. Я кажу тобі для твого ж блага.

– Звичайно, пані.
– я почала закривати двері, але вона тримала їх відкритими своїми неочікувано сильними руками.

– Ти повинна вірити мені, - прошепотіла вона.

Востаннє розчаровано похитавши головою, Маслов пішла. Я ще мить дивилась не неї, а потім зачинила двері. Вона божевільна жінка. Вона хотіла залякати нас, щоб весь літній бізнес лишився їй. І на тому все. Крім того, вона була шахрайкою.

Я пішла до столика, куди, як пам'ятала, що клала ключі. Потім я подумала, чи не кинула їх надто сильно. Я встала на коліна і побачила срібний блиск з-під холодильника. Я кинула їх надто сильно і вони відскочили і з'їхали.

На підлогу.

Глава 17

Я викинула з голови важке попередження Маслов і її вірну здогадку про ключі та пішла до крамниці. Пончика вистачило лише на 30 секунд мого шляху додому. У нього навіть не було шансів. Коли я повернулась, то мама на кухні засовувала бублик до тостера.

– Хочеш один?
– спитала вона.
– У мене їх багато.

– Ні. Я з'їла пончик.

Мама підняла брову. Я знала, що буде далі. Вона вишкірилась і сказала: