Вогнепальні й ножові
вернуться

Жадан Сергій
Шрифт:

«І що це була за осінь, з утечами та кредитами…»

І що це була за осінь, з утечами та кредитами:зупинки у різних норах і переїзди потому,дзвінки з чужих телефонів, що були настільки убитими,аж помирали в руках від виснаження та перевтоми.Але вона мовчки дивилася, наче дійсно втішаласяусім випадковим будинкам з дахами холодними.І навіть коли можна було піти – вона залишалася,і навіть коли можна було залишитись – вона виходила.На ніч вона читала мені церковні збірники,оскільки ми й не мали тоді особливого вибору:про всі ці дива святого Антонія,які мені видавались спірними,там, де він виходить на берег і проповідує перед рибою,розповідає рибам про те, що всіх нас об’єднує:про чорний папір повітря, на якому вже все написано,про страх, який ми долаємо, про сни, що стають об’ємними,наповнюючись нашим диханням,нашим голосомі нашими рисами.Розповідає про вітер під шкірою,який робить нас витривалими,про жіноче довге волосся, до якого прив’язуєшся,про глибокі проточні водойми, в яких не варто рибалитаби не виловити птахів із рваними м’язами.Стоїть і говорить рибам, не маючи ні втоми, ні голоду,про ненадійність тонких плавників, якими вони тут рухаюІ риби слухають його, вистромивши з води свої головиЗадихаються, але слухають.

«Глибокі подвір’я, на яких уночі не чути нікого…»

Глибокі подвір’я, на яких уночі не чути нікого,лише яблука падають в жорстку траву, пробиваючи листя.Жінки у вересні чутливі, наче пальці сліпого,наче в кожній із них ще один голос прокинувся і оселивсяі озивається тепер до мене, і говорить зі мною,пояснює мені речі – таємні та очевидні:що навіть вода у вересні темною стає і мутною,пам’ятаючи все, що з нею трапилося в липні;що у вересні жіноче дихання гріє, ніби каміння,прикладаєш його до горла, аби спинити застуду,що в жінок восени прокидається дивне вміння —бачити в темряві кожну стежку і кожну споруду;що навіть остання вуличка зі своїми псами,з брамами зачиненими і нічними трамваямиє прихистком для нас усіх із нашими голосами,є притулком для світел, які ми в собі тримаємо.Тепер і нам, думаю я, доведеться пройти крізь зиму,яка вже стоїть і чекає за міською стіною.Навіть якщо я вас і не виведу, я все одно ітиму,тож і ви не спиняйтеся, ідучи за мною.А всім, хто лишається тут, у своїх вересневих будинкачоловікам і жінкам, дітям, старим і пропащим,всім, хто просіює час в аптеках, школах, на ринках,всім, хто збирав дбайливо свої кольори і пахощі,всім ряженим і переродженим, хворим і порятованимвсім стійким і розгубленим під темрявою терпкою,всім, хто любить у цьому місті без сумніву та утоми,всім вам теплої зими і тихого сп'oкою.Інею вам на дахах, сонця на гратах.Гарячої вам зневаги і знання головного.Народжуйте веселих дітей.Помирайте в своїх кімнатах.Кидайте це чортове місто.Повертайтеся в нього.

«Коли тобі доведеться мати справу з рослинами…»

Коли тобі доведеться мати справу з рослинами,з їхнім корінням, з невидимими частинами,з їхнім соком гірким, з їхніми тінями теплими,з їхнім упертим листям і високими стеблами,коли тобі трапиться доглядати за кольорами,за обважнілими травами, ніби за прапорами,за густотою і світлом, за гіркотою і солодом,за рослинним рухом, теплом і холодом,завжди пам’ятай про наші порядки й звичаї,про наші історії, що комусь видаються вбивчими,про наше небо, яке нас завжди триматиме,про наші бригади, про наші церкви з громадами,про наші таємні книги з попередженнями та строками,про веселих чоловіків, що виявилися пророками,про їхні запилені ранці з бомбами та інструментами,про захоплені ними офіси та боротьбу з конкурентами,про наші гімни та співи, які нам були за основу,про те, що все виросте, все помре, і потім виросте знову,бо вся ця зелень зводиться між надбаннями і втратами,незалежно від того, хто її доглядатиме,незалежно від того, на чиїй вона території,які там у нас проблеми і що там у нас за історії,буде тягнутися вгору, наснажуватись боротьбою,наповнюючи повітря рухом, теплом, собою.

Розділ другий

Апостоли

Єрусалим

Йона Якір, вічний студент Харківського технологічного,розстріляний пізніше за звинуваченням в терористичнійдіяльності, прийняв революцію й став на бік народупісля того, як мав одкровення: вві сні йому явивсяпророк Єзекіїль, з протигазом у потяганому підс'yмку,й передав переляканому зі сну Йонівогняний меч, наказавши оборонятивід носатих британських лінкорів смарагдові водиОдеси – південного Єрусалиму революції.Йона, який до того мало знався на військовій справі,запитав у пророка: добре, але як я із цим упораюсь?З чим я вийду проти ворога, коли той почнеобстрілювати з бортових гарматпакгаузи та борделі?З чистим серцем, – відповів йому пророк, —з чистим серцем і вогняним мечем.Ну і можеш ще найняти китайців.Он їх скільки волочиться берегом без діла.І прокинувшись, Йона справді сформувавбатальйон китайських інтернаціоналістів,рушивши в свій хрестовий похід,з льюїсом на плечі та попелом Господнім у серці.Можна лише гадати, чого було більше в цихйого стосунках із китайцями – любові чи криміналуЕстетика революції й полягає, мабуть, у послідовнійта запеклій вірі в свої видіння. Інакшемаєш небезпеку загубитися в молоці нічнихприпливів, втратити свої каналиспілкування з мучениками.Відходячи потім на північ від брам міста,яке їм належало охороняти, пробираючисьбалками та болотами, за чим вонинасправді шкодували? Зневірений Йоназі своїми нав’язливими голосами, що радилийому захоплювати бронепотяги, підіймаючиза собою мертвих – кость до кості,і зграя китайців, котрі взагалі слабко розуміли,з ким воюють, не говорячи вже – за що.Можна припустити, що вдень вони йшли заповітряними драконами, які дихали над нимисіркою та паровозним вугіллям,що вночі вони читали карту зоряногонеба, дивлячись, як метеорити падаютьв море, дзвінко б’ючись об бортифлоту союзників.Мабуть, найбільші розчаруванняприпадають на долю тих, хто намагаєтьсявпорядковувати навколишню порожнечу,доповнюючи її своєю власною. Проходячичерез вогонь 'oпору та несприйняття, миобпалюємо волосся, зазираючи в очісправедливій і всюдисущій зневірі.Куди б ти не прямував, куди б не скеровувавсвій шлях, відхиляючись від прокреслених длятебе на військових мапах маршрутів,скільки б ти не намагався переграти навченихперевізників, але, Йоно, мудрість у тому, щовсіх нас рано чи пізно викидає на берег,де нас уже давно чекають,з радістю і нетерпінням,всі ті, хто буде любити нас до смерті,всі ті, хто буде цю смертьневблаганно прискорювати.

Депо

І зорі, пролітаючи над ним,шепотіли: «Арон Барон,ох, Арон Барон,неси свою правду,доки сніг замітає перон».І Арон Барон, пекар,досвідчений революціонер,котрий вів за собою в Чикагонатовпи анархістів,приїздить під Різдво,ніби апостол Павло,до харківських залізничнихмайстерень, в депо.В кожусі, накритий мішками та шкірами,на поштових с'aнях,привозить чорну своюпропаганду,розповідає залізничникам про братів,що полягли в повстаннях.Арон Барон,в синій робітничій блузі,з зеленим димом у бороді,закликає колійників і машиністівтриматися разомв роботіта боротьбі.Пише в посланнях:«Залізницю прокладено там,де Господь провів своїмжовтим нігтемпо густому ландшафту,це він відчиняв ворота наших заводів,він заповнював мужністю наші легені,наче вугіллям шахту.Немає нічого, чого бне можна було перевезти в наших вагонах.Немає нічого в минулому,за що нам потрібно триматись.Все, що нам залишається, – віра,яку ми винесемо із собою,коли за нами займуться рікий падуть небеса.Наше небо,яке запалюється і згаса,наші щоденні клопоти,наша спайка з вологим золотом сонця,наші сім’ї та померлі батьки —народжуючись і вивчаючи в небі зірки,засинаючи під шепотінняакацій,ми будуємо наше життя,мов небачений дирижабль,що плистиме над полотномзалізниці,запалюючи зіницінаших синів,що стоять на перонахріздвяних станцій,сповнені впевненостіі звитяги».Ах, Арон Барон,чорний апостол язичників,теплі втомлені паротягизаганяються нимиз вечірніх полівдо пропахлих весною депо,ніби худоба,і залізничники збираються,як пастухи, довкола багатьі важко мовчать,розбираючи типографськішрифти його мови:«Немає страху у відмовівід тяжкого каміння, яке намвкладали в кишені шкільних піджаків,немає втіхи у прив’язаностідо минулого. Що може об’єднуватиметалургів та гірників?Що може тебе тримати, окрім коріння?Віру створенобуло залізничниками,тому вона потребуєпростору і терпіння».Арон Барон,ох, Арон Барон, найглибша тишазавжди залягає після ранкових розстрілів,революція, мов саламандра,народжується з вогню,революція пожирає немовлят

Конец ознакомительного фрагмента.